4 глава

4 глава

    Там в аудиторії-бібліотеці парти на чотитьох учнів, не те щоб зручно, але весело. Тоді однокласниця покликала тих хлопців, адже я була не проти, щоб вони сиділи поряд. Раніше я їх ще не бачила або ж забула. Яна я не бачила точно. Він сів біля мене і відразу звернувся по імені. Я думаю, що він певно побачив мій підпис на котромусь із робочих нотатників. «Аню, маєш чорну гелеву ручку?»−запитав він, а я трохи розгубилася. Відповіла, що не маю, а він пояснив, що схоже не встиг придбати нову, після того, як його улюблена матова почала залишати зайві чорнильні сліди. Ми так і говорили про ручки, а потім більше не сиділи разом того дня.

    Я вирішила під’їхати до будинку тролейбусом. Це дуже зручно, хоч і не зовсім витратно. Я мала хороший настрій і збільшену суму кишенькових, тому вирішила відсвяткувати це піцою. Марка ще не було видно, а готувати самій не хотілося, адже настрій і без того був хорошим. Я чекала доставку та продовжувала робити завдання, щоб на вихідних не витрачати час на нецікаве. Коли я почула дверний дзвінок, хазяйка якраз хотіла кудись виходити, певно тому вона першою відчинила двері. Поки я збігла по сходах, то хлопець вже знімав взуття. Це не була доставка, це був Ян, з яким активно розмовляла Лара.
−Аню, це Ян. Наш племінник, який теж тут житиме.-сказала вона не відаючи, що ми вже знайомі.
Хлопець обернувся і відразу привітався, щиро усміхаючись. Він продовжував:
−Взагалі ми з Аньою знайомі. Ми однокласники, як виявилося.
Тітонька Лара була здивована і рада. Мовляв, що ми зможемо разом і вдома навчатися, і разом на навчання йти. Незнаю наскільки це хороша ідея, адже він справді зачаровує, щось у його зовнішності чарує. Незнаю, чи  то його веснянки, чи тепло його слів, тон та висота. Ян підняв свою валізу, яку напевно привезли раніше, та з легкістю поніс її над сходинками. За вікном вже починав зриватися вітер.
−І тролейбусом повертаєшся?-запитав він, коли я вже сіла далі робити завдання.
−Знаєш, як коли. Сьогодні не було причин йти пішки.-відповіла я, навіть не відриваючись від завдань. І почула, як новий сусід зачинив за собою двері кімнати.
         Слідом увійшов Марк. Я почула його швидкі гучні кроки. І як він швидко вибіг на наш поверх. Найперше він відразу подивився в мою сторону, напевно, він голодний.
−Оо, Аня ти вже тут?-усміхнене обличчя опинилося навпроти, з іншої сторони столу. Марк схилився на столі.-Аа, домашку робиш… Ще багато залишилося?
Недочекавшись відповіді, хлопець швидко витягнув блокнот з−під моїх рук.
−Еей, Марк, ти чому такий раптовий?!-Він сміявся мені в очі. В мене теж вирвався сміх.
−В мене є ідея.-він продовжував дивитися мені в очі.-Я допоможу тобі зробити ці завдання…
−Лише ці?
−Ну або і інші завдання, якщо ти зараз подаси мені обід.-Марк запропонував таку ідею, напевно, щоб мене розізлити, бо знав, що я дуже рідко готую, а сьогодні вже не залишилося жодної зі страв, які готував Марк та Тоня.
В мене виник хитрий план, бо прийшло сповіщення від кур’єра.
−Дай мені секунду. Я погоджуюся на твою пропозицію.-надіюся, що я справді виглядала зухвало-милою в цей момент.
Марк продовжував сміятися, а я збігала на вулицю та забрала піцу. Як добре, що я подумала взяти не лише  одну піцу. Тож я швидко повернулася і здивувала сусіда, який різко перестав потішатися наді мною.
−Але як? Як ти знала, що я хотів піцу…
Наступила моя черга потішатися.
−Як добре, що тепер мені не доведеться робити ці нудні завдання.-мій настрій повністю піднявся. Цікаво чому Марк раптово такий веселий? Я запитаю про це, як тільки буде момент.
         Я запитала, як тільки він наївся. «Незнаю, коли я проснувся настрій був ще поганим, але коли я побачив твої кроси біля дверей, то мені стало веселіше… Може, тому що я тут як вдома?»-задумано відповів сусід.
−Можливо.
Я знайома з Марком не так давно, але порівняно з нашою першою розмовою, ми вже добре знаємо та розуміємо одне одного. Він часто намуркочує різні мелодії, які довго тримаються в голові. А ще йому подобається готувати, власне, так це виглядає, бо у нього досить хороше виходить. Він любить відчуття свіжості та зелений чай без цукру. Доки, вони з Тонею не пособачилися, я й не бачила Марка без усмішки. Тепер же він мене, напевно ще не раз і не два здивує. Я не розчарувалася, певно тому, що не повісила на нього ярлик, як іноді, нажаль, роблю.

−… тут має вийти зрозумілий прибуток, тобто аналогічна схема, як і в минулому завданні. Зрозуміло?-після обіду Марк мені пояснював те, що на думку викладачки я й так мала б знати.
Зі своєї кімнати вийшов переодягнений, домашній Ян. Він відразу підійшов привітатися з сусідом. Незнаю чи швидко вони подружаться, Марк виглядав насторожено.
−Думав раніше вийти, але не хотів вас відволікати.-продовжував розмову Ян і виглядав при цьому дуже щирим.
−Від чого відволікати?-незрозуміла як завжди я, розставляючи на місця вимиті тарілки.
−Від вашої розмови…
Марк ігнорував половину слів Яна, він проводив очима гнану вітрами велику хмарину, яка зараз геть заховала від нас сонце.
−Я приготую сьогодні хачапурі з сиром на вечерю.-звернувся він до мене.-Так що Аню, матимеш час на те, щоб поспати вдень. І якщо  я тобі приснюсь, то цеозначатиме, що пора просинатися та вечеряти.-договорив він і усміхнувся очима та лише кутиками губ.
- Оу, так мило. Ви зустрічаєтеся?- запитав Ян з іскринками в очах та швидко спустився сходами.
−Ні!-крикнула я навздогін.
−Я думаю він не чекав відповіді. Як би ти запитала мою думку звісно.-після короткої паузи сказав Марк та закрив двері своєї кімнати з−середини.

         Мені залишилося обдумати кілька слів, поки за вікнами нахлинув рясний дощ. Зовсім несхожий на теплі літні дощі, скоріше на сум, в якому не усі вміють жити, а лише ті хто навчився його контролювати.