Що приховує книжка в чорній палітурці?

«Якщо ви читаєте цю книгу, значить, вас теж було обрано, і сьогодні саме той день, коли правда почне відкриватися».

Цей напис так сильно заінтригував, що Вівіан навіть забула про Лолу, яка в той момент була поряд і спостерігала за нею.

Оскільки вголос читати було заборонено, вона подумки повторювала написаний текст, ніби намагаючись закарбувати його у своїй пам’яті.

Одного дуже похмурого дня в місті з'явилася Мері — молода жінка з коротким рудим волоссям та великими зеленими очима, які аж занадто виділялися на змарнілому обличчі. Худорлява статура здалеку була схожа на хлопчачу, та, підійшовши ближче, ви б одразу помітили характерний для вагітних виступаючий живіт. Мері була виснаженою постійним переховуванням від чоловіка-тирана, який не хотів її відпускати і влаштував справжню погоню за втікачкою. Не думайте, що він хвилювався за стан здоров'я своєї дружини, — його цікавив лиш хлопчик, якого та носила під серцем. Неможливість нормально відпочити та відсутність їжі зробили свою справу: Мері впала без сил посеред занедбаної дороги і подумки вже попрощалася з життям. Відкривши очі, вона не одразу зрозуміла, де знаходиться: навкруги не було жодної живої душі, лише штучні дерева та сірі будинки.

— Агов, є тут хтось?

Дивна тиша лише підтвердила: Мері була одна-однісінька в цілому місті. “Невже мене більше не переслідують і я вільна?” Та радість від усвідомлення була короткою — порожній шлунок нагадав про себе різким спазмом.

— Ай, дуже боляче… Де ж мені знайти їжу для нас обох?

Озирнувшись навкруги, Мері спробувала знайти щось схоже на їдальню, коли поряд зупинився порожній трамвай. Його двері беззвучно відчинилися, ніби натякаючи, що варто зайти. Розуміючи, що не має великого вибору, Мері вимушено погодилася на дивне запрошення. Як тільки жінка опинилася всередині, трамвай так само беззвучно зачинив двері і рушив до місця, відомого лише йому.

Час в дорозі ніби зупинився, а відсутність сонця чи місяця унеможливлювала навіть найменший шанс зрозуміти, котра зараз година. Мері наздогнали спогади про батьківський дім, і непрохані сльози змочили суху шкіру. Батько їй завжди говорив про повернення додому, якби щось пішло не так у шлюбі, та Мері було соромно повертатися, а ще вона вважала, що так зганьбить всю родину.

Під ногами відчулося повільне гальмування, а значить, потрібно повертатися у нову реальність.

Попри очікування холоду, на вулиці було досить тепло — таке враження, хтось спеціально увімкнув обігрівач суто для Мері. Налаштована на тривалий пошук, вона спочатку пройшла повз дивакуватий готель, та, зрозумівши, що навкруги відсутні будь-які ознаки перебування людей, повернулася до нього.

Розуміючи, що немає коштів оплатити проживання, Мері несміливо наблизилася до входу. Відсутність дверної фурнітури дещо спантеличила.

— Як я маю їх відчинити? Навіть дзвоника ніякого не лишили!

Почувши слова Мері, двері, які весь цей час здавалися нерухомими, відчинилися без сторонньої допомоги.

Великий просторий хол та дизайнерські меблі в чорно-сірих тонах ніби сповіщали відвідувачку про вишуканий смак власника. Мері спробувала покликати хоча б когось, та, зрозумівши, що марнує час, вирішила оглянути готель самостійно.

На першому поверсі знаходилося щось схоже на ресторан. Всі столики, окрім одного, були порожніми.

Наблизившись до засервірованого столика, Мері задивилася на розкішний посуд. Стілець, мов справжній джентльмен, відсунувся вбік, даючи простір для того, щоб зайняти місце за столом.

Як тільки вона присіла, порожні тарілки почали заповнюватися раніше небаченою їжею. Жінка, яка довгий час нічого не їла, не стала прискіпливо аналізувати склад запропонованих страв, а жадібно накинулася на них. Як це найчастіше буває, після їжі почало хилити до сну. Щоб остаточно не зганьбитися перед невидимим власником, Мері пішла шукати кімнату для відпочинку.

Піднявшись на другий поверх, жінка побачила вздовж коридору багато однакових дверей, які зачинялися зсередини, як тільки вона наближалася ближче. Майже втративши надію на м’яке ліжко, Мері підійшла до останніх дверей і без особливого ентузіазму спробувала їх відчинити.

На її щастя, двері піддалися і дозволили увійти. Номер виглядав просто і стримано: базові меблі без зайвої розкоші. Втім, і такому мінімуму була рада Мері. Скинувши взуття, вона прямо в одязі впала на ліжко і заснула.

Кошмар не змусив себе довго чекати. Перебуваючи у глибокому сні, Мері побачила свого ще ненародженого сина дорослим чоловіком, який безжально поглинав почуття оточуючих, і та жорстокість, з якою він це робив, змусила її прокинутися.

Холодний липкий піт нагадував про побачене. Мері торкнулася свого живота і відчула ворушіння немовляти. На столику біля ліжка лежала записка-попередження: «Ти тут лише для того, щоб народити, — не більше і не менше. Навіть не намагайся нашкодити тому, хто невдовзі керуватиме не тільки містом, а й життями людей. Твоє існування триватиме доти, доки цього потребуватиме господар».

Дочитавши до моменту із запискою, Вівіан не одразу збагнула, що подальший текст відсутній. Лише порожні сторінки натякали на продовження, яке лишалося прихованим.

— Ти теж бачиш порожні сторінки? — запитала Вівіан у Лоли, яка не одразу зрозуміла, про що мова.

— Всі книги, які обрали читачем не мене, порожні, — спокійно пояснила дівчинка. — Навіть зараз, дивлячись у твою книгу, я не бачу жодної літери.

— Що ж мені робити, щоб дізнатися кінець історії? — розгубилася Вівіан.

— Продовжуй відвідувати це місце, і, можливо, в один із днів тобі все відкриється. А зараз нам потрібно повертатися, бо на мене чекає робота.

— У тебе є інша робота, окрім мене?

— Так, і господар мене не погладить по голові, якщо я її не виконуватиму.