Особливий ресторан

Вівіан саме збиралася розпитати Лолу більше про готель, як до номера, попередньо постукавши, увійшла Айріс.

— Я прийшла, щоб особисто запросити вас обох до нашого ресторану і ще раз перепросити за прикре непорозуміння на рецепсії.

Вівіан подякувала і подивилася на Лолу, щоб зрозуміти — погоджуватися чи ні.

— Айріс, дякую за запрошення, — спокійно промовила дівчинка. — І стосовно вибачень повторюю те, що говорила раніше в холі: я не ображаюся, бо розумію тебе як ніхто інший.

Ці слова Лоли глибоко запали в серце Вівіан, і вона вирішила пізніше обов’язково розпитати, що ж пов’язує Айріс і Лолу.

 Ресторан був оформлений в монохромному стилі і захоплював своєю бездоганністю. Чорний, сірий та білий кольори в поєднанні створювали витончену геометрію, де кожна деталь була на своєму місці: від світло-сірих стін до столів і стільців глибокого чорного кольору, які виглядали так, ніби створені з вулканічного скла.

Посуд з кістяного фарфору ідеально підкреслював концепцію ресторану.

— А де офіціанти і чому на столах відсутнє меню? — здивовано запитала Вівіан.

— Зараз усе зрозумієш, — Лола показала рукою на віддалений столик.

Коли вони підійшли ближче, стільці без сторонньої допомоги відсунулися вбік, а коли Вівіан і Лола зайняли свої місця, вони підсунулися до столу ближче.

— Це схоже на якусь казку, — прошепотіла Вівіан, розглядаючи чорне вулканічне скло столу.

— Вівіан, мушу тебе розчарувати, але ми не в казці, — стримано відповіла Лола.

— А де ж ми?

— Ми між світом живих і світом мертвих.

Мозок Вівіан був уже готовий видати одночасно декілька питань, та Лола це одразу помітила.

— Ти обов’язково отримаєш відповіді на свої питання, прояви терпіння. Зараз твоїм основним завданням буде поповнення сил, бо навіть напівмертві потребують енергії.

Вівіан перевела погляд на тарілки, які й досі залишалися порожніми.

— Але ж їжі немає…

Лола вперше за довгий час видала звук, який віддалено був схожий на сміх.

— Заплющ очі і подумай, чого тобі дійсно бракує.

Більше за все Вівіан хотіла знову відчути родинне тепло, але ж тарілка не могла переміщати людей. Розплющивши очі, вона не розраховувала на щось особливе, та яке ж було її здивування, коли на тарілці опинилися страви, які ще за життя готувала улюблена прабабуся.

— Цього не може бути…

— Ти отримала те, що потребувала, — зауважила Лола. — Є велика різниця між тим, чого ми хочемо, і тим, що насправді потрібно.

Вівіан озирнулася на порожні столики — окрім них із Лолою, в ресторані нікого не було.

— Чому тут не харчуються мешканці міста? За їхнім виглядом було зрозуміло, що їм це дуже потрібно.

— Ніхто з мешканців не зможе сюди потрапити, — коротко відповіла Лола.

— Бо їх не привезе сюди той трамвай?

— Частково так, але це не головна причина.

— А яка головна?

— Вони більше не новенькі і не відчувають ніяких потреб.

— Це і на мене чекає? — з острахом запитала Вівіан.

— Сподіваюся, що ні.