Правила

Трамвай мав давно рушити, але чомусь не поспішав. Таке враження, що він чекав саме на них.

Коли ж Вівіан із дівчинкою наблизилися до дверей, вони раптово самі відчинилися, запрошуючи всередину.

— Чому тут так порожньо? Невже, окрім нас, нікому не потрібно їхати? — запитала Вівіан, озираючись довкола.

— Тебе ще чекає багато відкриттів. Як ти могла помітити, цей трамвай незвичайний. Окрім того, що він не має водія, він ще й сам вирішує, хто і куди має їхати.

— А якщо я колись захочу вийти з іншим пасажиром?

— Краще цього не робити.

Вівіан серйозно задумалася перш ніж задати наступне питання.

— А є ще якісь обмеження, про які я маю знати?

— По-перше, ти не маєш виділятися з натовпу. Сьогодні тобі пощастило, що я знайшла тебе першою. По-друге, потрібно контролювати свої почуття.

— А що з моїми почуттями?

— З ними все так, але якщо одне з почуттів триватиме більше трьох днів, то тобою може дехто зацікавитися.

— Кого можуть цікавити мої почуття?

— Є тут напівлюдина-напівпривид на ім'я Поглинач. Він контролює усе місто і дуже небезпечний.

Вівіан хотіла щось відповісти, та несподівана зупинка трамвая відволікла її.

— Ми вже на місці, виходьмо швидше! — скомандувала дівчинка, смикнувши її за рукав сукні.

Вівіан очікувала, що в темряві пошук готелю триватиме довго, але виявилося, що він був зовсім поруч. Яскрава неонова вивіска зі знаком безкінечності разюче відрізнялася від звичного вуличного освітлення — вона сяяла усіма кольорами веселки.

— А точно буде для нас вільний номер в готелі? Може, ми даремно приїхали? — з сумнівом запитала Вівіан.

— Не турбуйся про такі дрібниці. Я особисто знаю власницю, вона подбає про нас, — серйозно відповіла дівчинка й рішуче підійшла до входу.

Ніби відчувши присутність гостей, двері готелю беззвучно відчинилися.

Затишний хол було прикрашено живими квітами, а замість звичної для готелів музики лунав спів птахів, поєднаний із заколисуючим дзюркотінням води.

На рецепції привітно посміхалася власниця: мила старенька бабуся, яка ось-ось могла дістати десь зі сховку гарячі пиріжки. На мить Вівіан здалося, що вона повернулася у власне дитинство.

— Ти теж бачиш цю красу? — радісно запитала вона у своєї компаньйонки, на обличчі якої в цей момент не було жодного натяку на радість — лише чиста злість.

— Айріс, негайно припини це цукрове шоу! — втрутилася дівчинка.

— Ой, Лоло, я не одразу помітила, що сьогодні ти супроводжуєш новеньку. Зараз усе виправлю, — винувато відповіла вона.

За секунду штучний оазис зник, кольори змінилися на чорно-сірі, а привітна бабуся перетворилася на красуню з крижаним поглядом.

— Я не можу порушувати правила. Ти ж, як ніхто інший, знаєш, що чекає на порушників?

— Так, знаю, тому не ображаюся, — більш спокійним голосом промовила Лола. — Будь ласка, швидше зареєструй Вівіан і дай ключі від номера.

Без зайвих запитань Айріс заповнила необхідні документи і видала ключі. Обмінявшись стандартними репліками, які зазвичай слідують за офіційною частиною з оформленням, Вівіан та Лола попрямували до ліфта.

Лише опинившись у номері, який був схожий на місто в його мініатюрі, Лола, подивившись в очі Вівіан, наче зазирнувши у самісіньке серце, додала:

— Є ще одна річ, яку ти маєш запам’ятати.

— Яка? — насторожено запитала Вівіан.

— Не вір усьому, що бачать твої очі.