Місто-привид

Ніхто достеменно не знає, як і коли з’явилося місто-привид. Одні говорять про період першої цивілізації, інші — про сучасний світ. Та є й ті, хто впевнений, що воно нерозривно пов’язане із всесвітнім злом, а значить — існувало ще до появи всього живого.

Його вулиці ніколи не бачили денного світла й не чули дитячого сміху. Навіть уночі на небі немає ні місяця, ні зірок. Складається враження, що тут небо взагалі відсутнє. Єдиним джерелом освітлення слугують вуличні ліхтарі.

Місцеві мешканці постійно заклопотані й похмурі — вони давно забули, що таке радість. Якщо дуже довго дивитися в їхні очі, то можна побачити справжню безодню.

По місту дозволяється пересуватися пішки, але більшість обирає трамвай, який їде без допомоги людини й сам вирішує, кому на якій зупинці виходити. Тут неможливо обрати свій власний шлях — за вас усе давно обрали. Від вас вимагається одне: слідувати правилам.

Всі будинки наче близнюки: темно-сірі стіни, однакова кількість поверхів, жодного індивідуального дизайну чи яскравих кольорів. Вікна доступні для обраних і лише на верхніх поверхах. Вхідні двері з’являються тільки перед мешканцями конкретного будинку — ніхто сторонній не зможе туди потрапити. Єдиною можливістю є запрошення, але його рідко хто отримував.

В місті дуже багато дерев, кущів, різноманітних квітів, яких ніде більше немає, але всі вони штучні, і від них віддає холодом.

Колись тут були тварини. Вони прийшли в місто разом з першими мешканцями, та невдовзі вимушені були його покинути.

Відчуття часу зникає одразу, як потрапляєш в це місто. Жоден годинник не працює, тож мешканці не можуть згадати навіть який зараз рік. Кожен новий день повторює попередній — це схоже на те, як ви по декілька разів переглядаєте один і той самий фільм.

Та одного дня все почало змінюватися…

Вівіан розгублено дивилася на похмуре місто і не могла ніяк зрозуміти, як сюди потрапила. Хвилину тому все було інакше: вона святкувала свій 35 день народження з друзями і в той момент задувала свічки на святковому торті.

— Що за чортівня? Якщо це чийсь жарт, то він дуже невдалий. Негайно поверніть мене назад! кричала жінка у темряву, але у відповідь була лише тиша.

Вівіан намагалася привернути увагу, але люди чомусь дивилися на неї з острахом. Раптом перед нею, мов нізвідки, виникла фігура маленької дівчинки, яка єдина заговорила з нею.

— Не бійся, я поряд і допоможу тобі.

— Де я? — розгублено запитала Вівіан.

— У місті, якого не має бути.

— Чому я тут?

— На це питання ти маєш знайти відповідь самостійно.

Після цих слів дівчинка міцно ухопила Вівіан за руку і потягнула до трамвайної зупинки.

— Ти занадто виділяєшся, і це ризиковано для тебе.

— Куди ми зараз? — схвильовано запитала Вівіан.

— У єдине місце, де відносно безпечно, — готель «Безкінечність».