Глава 2

Витративши час в кав'ярні,я вирішила все ж підійти до викладача з геодезії та вияснити про можливість перездачі після закінчення пари.
На вході в університет я зустріла нашого старосту з моїми подругами:
-О,Мія,це що сьогодні було?,-запитав Олег.
-Новенький задурманив голову,-вирішила пожартувати Влада.
-Хаха,дуже смішно,я взагалі думала,що це наш однокурсник,який прийшов на перездачу,-відповіла я.
-І що будеш з модулем робити?
-Та от іду якраз вияснити це питання,побачимось на наступній парі.
Підійшовши до кабінету,я почула,що викладач з геодезії там не один.Я стала під дверима,щоб зачекати поки викладач звільниться.
-Любомир Юрійович,зверніть увагу на Дмитра,дуже здатний хлопець,я б був надзвичайно радий якби Ви змогли посприяти його участі в проекті,-чулося за дверима.
На якого Дмитра?Це він про новенького?
-Я не зовсім помітив сьогодні його заохочення до навчання,я вигнав Дмитра із кабінета через те,що він заважав працювати іншим,-відповів мій викладач із геодезії.
-Любомир Юрійович,хлопець ще не адаптувався,щойно лише приїхав зі штатів,інша обстановка, зрозумійте,-продовжував говорити чоловік зі знайомим голосом.
-Я розумію,Віктор Ярославович,що Ви декан і у вашій компетенції розглядати потенціал деяких студентів,але якщо Дмитро ще не звик до нової обстановки,йому слід було зробити перерву,а не одразу йти до університету  посеред навчального року.Тим паче,на цей конкурс я вже маю кандидата,-відстоював свою позицію викладач.
Значить там за дверима декан.Чому ж він так опікується Дімою?
Він жив у штатах?Вчився там?Як багато питань і так мало відповідей.
Стоп.Я сподіваюсь вони ж не говорять про конкурс на найкращий проект побудови університетського фасаду.Адже саме мою кандидатуру Любомир Юрійович хотів подати на конкурс та ми з ним говорили про це неодноразово.Невже декан вмовить його замінити мене на того новенького,який вже в перший день бісить мене.
-Все ж прошу уважніше придивитися до Діми і можливо думка про заміну кандидатури виявиться не такою вже й поганою.Я не змушую Вас змінювати своє рішення,але пообіцяйте ,що звернете увагу на хлопця.Такому таланту шкода пропадати,-мовив декан.
Мабуть за Діму тут все проплачено.В іншому випадку,чому Віктор Ярославович,так сильно переживає за нього?Невже він настільки талановитий,що пробувши день в університеті,він став любимчиком декана?
- Ви знаєте,я люблю дисципліну,якщо і в подальшому Дмитро буде так поводитися,я навіть не матиму бажання працювати із такою людиною,-сказав викладач.
-Все буде добре,я впевнений,-мовив декан та я почула кроки,що наближалися до дверей.
Від несподіванки я раптово відскочила і все,що придумала в ту секунду це зробити вигляд ніби я зав'язую шнурівки.
Віктор Ярославович,на моє щастя,не звернув на мене уваги і не застав мене за підслуховуванням.
Якщо через цього новенького я втрачу місце на проекті,це буде просто найгірше, що може трапитися.
Хоч я й лише першокурсниця,яка навчається на факультеті архітектури,але я вже встигла справити хороше враження на викладачів,саме тому ще минулого семестру Любомир Юрійович запропонував стати моїм куратором на цей конкурс.Я вже навіть накинула деякі ідеї для проекту,тому якщо мене усунуть це буде як мінімум несправедливо.
Після почутої розмови,мене очікував діалог з викладачем з геодезії та ми домовилися про мою перездачу сьогодні на 5 парі.

В мене було сьогодні лише три пари,але через Діму мені довелося чекати аж до 5 пари,щоб перездати той клятий модуль.
Сьогодні точно не мій день.
Час підказував,що мені вже слід йти в назначену авдиторію,власне,що я й зробила.
Зайшовши в авдиторію найменше кого я там очікувала побачити,був саме там.Дмитро.Як він мені вже набрид за сьогодні.Я вирішила,що навіть говорити до нього не буду,не хочу псувати свою нервову систему чи ще раз натрапити на неприємності через нього.Саме тому,гордо піднявши підборіддя та впевненим кроком я попрямувала на місце,де просиджу наступні півтора години.
Із завданнями мені цього разу не пощастило.Ну чому вільне місце було саме біля Діми?сіла б десь інше і мала б спокій, зараз була би вдома,а не сиділа в цій авдиторії.Просидівши над завданнями ще хвилин 40 та зробивши менше половини завданнь,я дуже розчарувалась та бажання написати хоча б щось зникло зовсім.Списати з телефона-не варіант,дуже мало людей в авдиторії(крім мене було лише 4 людей),а щоб мене вигнали ще раз я не хочу.
Раптом я відчула ніби мені щось кинули в плече,повернувшись, я помітила,що на підлозі лежав маленький зім'ятий листочок.Позаду мене сидів мій однокурсник Саша,якому я подобалась,але він симпатизував мені лише як друг.Я швидко підняла листок,щоб викладач не помітив цього та розгорнувши його побачила відповіді на всі мої завдання.
Сказати,що я була здивована не сказати нічого.Саша був розумним студентом,тому в мене не було сумнівів у правильності розв'язків та відповідей, натомість присутнє було здивування звідки він знає ,який саме варіант у мене був.
Швидко переписавши відповіді та здавши свою роботу,я з полегшенням покинула авдиторію та вирішила зачекати Сашу,щоб подякувати.
Довго чекати не довелося,Саша вийшов буквально через 3 хвилини.
-Дякую тобі за відповіді,навіть не знаю,що б я робила без тебе.Ти мене врятував,-подякувала я та обійняла Сашка на емоціях.
Саша хотів щось сказати,але я перебила його:
-Можливо я можу якось тобі віддячити?Не хочеш піти в якесь кафе зараз?
-З радістю,-відповів Саша.
За спиною почулося:
-Ну що,як тобі завдання?,-запитав Діма,який щойно вийшов з авдиторії.
-Було б краще якби через тебе тоді мене не вигнали,-відповіла я.
-Сподіваюсь тобі допомогли відповіді,-мовив Діма.
-Я теж сподіваюсь,адже якби не Саша я мабуть нічого б там не написала,-сказала я.
-Який у нас Саша розумник виходить,а помічник який,-сказав Дмитро якимось дивним тоном та косо дивлячись на Сашка,-ну гаразд,не буду заважати,-Діма поплескав Сашу по плечі та пішов.
У Саши був зніяковілий вигляд.
-Не звертай уваги,він про себе дуже високої думки,хоча лише день в університеті,а складається таке враження ніби він тут найголовніший,-розповідала те,що накипіло я та в той час тягнула за собою Сашу,-щей до тебе чомусь вирішив прикопатись,-додала я.
-Мія,чекай,-звернувся до мене Саша та зупинився,-він правий.
-В якому сенсі?
-В тому що відповіді тобі підкинув не я,а він,-сказав мені хлопець та винувато подивився на мене.
-А чому ти мені зразу про це не сказав?Виходить,якби Діма не підійшов ти так би й робив вигляд,що це ти мені допоміг?
-Зрозумій мене правильно,я хотів тобі про це сказати,але після того як ти мене обійняла та покликала в кафе я не хотів псувати вечір,тим паче,коли випала нагода провести його з тобою,-пояснював хлопець.
-Саш,ми вже говорили про це... ,-вимовила вже тихіше я.
-Так,я знаю...-мовив Саша,таким голосом,що коли чуєш його у фільмах, хочеться дати прочухана героїні,яка відштовхує такого чудового героя.
Та це була не наша з ним історія.У мене немає почуттів до нього.Нічого не можу з цим поробити,а зустрічатися без почуттів для мене наче намагатися врятувати вазон,який ти не поливав два місяці,тобто без сенсу.
-Вибач,я не хотів брехати.
-Та нічого,треба буде вибачитись перед Дімою,що "наїхала" на нього безпідставно,-мовила я,скоріше звертаючись не до хлопця,а до себе.
-Думаю сьогодні краще вже нікуди не йти,-звернулась я до Саші.
-Я так вже й зрозумів,-трохи сумно та розчаровано вимовив хлопець,не показуючи цього на своєму обличчі.
Ми вийшли з університету,попрощались та я благополучно сіла у свій тролейбус номер 32.