Розділ 2

– Цього хлопця варто навчити манер, – говорить Стас і відпускає бідолаху, з яким я зустрічаюся не вперше. Взагалі не розумію, що йому від мене треба. А може, він дістає мене тому, що ненавидить Марка? Таке ж можливо…

– Так я вже… – Князів киває на фізіономію свого знайомого, а я розумію, що треба вшиватись. Якщо Марк скаже щось зайве, мені буде не до сміху. Стас розповість батькові, а той витрясе з мене правду. 

Було б добре тихенько втекти під шум, але як це зробити – уявлення не маю. Настя зацікавлено розглядає Стаса, який, своєю чергою, стежить за мною. А от Марк так взагалі у своєму репертуарі. Намагається схопити мене за руку, але я вчасно свою кінцівку забираю. 

– Юль, це твої друзі? – цікавиться Стас і дивиться саме на Марка. 

– Ви знайомі? – ще одне запитання, але вже від Князева. 

– Взагалі-то, я поспішаю, – кажу до всіх одночасно. У більш ідіотській ситуації ще ніколи не була. – Насте, підвезеш мене?

– Я підвезу! – одночасно випалюють Марк зі Стасом і похмуро переглядаються. 

– Пішли! – здається, Марку все це таки набридає і він хапає мене за руку. Тягне за собою до автомобіля, але встигає зробити тільки кілька кроків, коли дорогу нам перекриває Стас. 

– Юль, я не розумію, що відбувається, але якщо є проблема – ти тільки скажи, – серйозно заявляє хлопець. 

– Ти наша проблема! – цідить крізь зуби Марк. – Зникни, а то начальству твоєму пожаліюсь!

– Спробуй! – хмикає Стас. – Думаю, моєму керівникові буде цікаво дізнатися, хто ти такий і чого прив'язався до його доньки. 

– Не зрозумів… – Марк ще більше хмуриться і міцніше стискає мою руку. 

– Стасе, я дійсно поспішаю, – доводиться втрутитись, щоб все це не зайшло надто далеко. – Не хвилюйся. Марк – мій… друг. 

– Твій тато не може до тебе додзвонитися, тому і відправив мене перевірити, чи все добре, – пояснює Стас, і тепер я принаймні розумію, що він тут робить. – Але, як я бачу, у тебе все просто чудово. 

Мені шалено ніяково перед Стасом. Він дуже хороший, а я… у такій ідіотській ситуації зараз. Тільки-но відремонтую телефон, наберу його і спробую бодай щось пояснити. 

– Скажи йому, що телефон сів. Я сама його наберу, коли буду вдома, – кажу під прямим поглядом Марка. Видно, що у нього не менше запитань до мене, як у Стаса, і на деякі з них мені таки доведеться відповісти. 

Стас слідкує за нами, коли сідаємо в дорогий автомобіль Князева, і проводжає нас поглядом зі стоянки. А ще я помічаю, що Марк злий. Це видно по тому, як міцно він тримає кермо і різко обганяє інші автомобілі. 

– Ти можеш їхати нормально? – сердито випалюю, коли Марк підрізає черговий автомобіль. 

– А ти можеш пояснити, хто такий цей поліціянт? Він знає твого батька? – Марк гальмує на узбіччі й повністю повертається у мій бік. Здається, йому не подобається, що щось йде не за його планом. 

– Мій тато – начальник одного з поліційних відділів, а Стас працює там, – відповідаю. 

– Мені не подобається те, що між вами такі теплі взаємини. Ти – моя дівчина і не маєш права на інших заглядатися! – випалює роздратовано.

– Ти нічого не сплутав? – також переходжу на крик. – Я тобі не дівчина! Ти сам це вигадав! Змусив мене, якщо на те пішло! А тепер ще щось вимагаєш! Якщо тато дізнається, що у мене є хлопець – будуть проблеми! Я не для цього сюди приїхала! 

– Якщо ти не перестанеш з цим білобрисим спілкуватися, я сам піду до твого тата і віднесу йому твої фото! 

Марк замовкає, і я також. Ми обоє важко дихаємо, тому що кожен захищає власні інтереси. В якусь мить я навіть повірила, що Марк може бути хорошим. Але щойно пелена з очей спала – і я знову бачу перед собою дорослого хлопця з душею дитини. Йому б тільки в ігри пограти, начхавши на почуття інших. 

– Пішов ти, Марку! Бачити тебе не хочу! – на емоціях кажу те, що думаю, і, відчинивши двері, виходжу просто на дорозі. Уявлення не маю, що це за район, але краще вже заблукати, ніж залишатися з цим ідіотом в одній машині. 

Сильно гримаю дверима та озираюся навколо. Неподалік бачу невеликий магазин і прямую туди. Якщо пощастить, зможу викликати таксі та повернутися додому. 

Встигаю зробити лише кілька кроків, коли несподівано поруч з'являється Марк. Я-то сподівалася, що він поїде, але ні… залишився. 

– Сядь в машину! Додому тебе відвезу! – сердито випалює. 

– І не подумаю! – фиркаю. – Дай мені спокій! 

– Юле, не варто випробовувати моє терпіння. Я і так з останніх сил стримуюсь! – цідить. 

– Так ти не стримуйся! Вали до мого тата і покажи фото! Ти ж так цього хочеш! – кричу. Поруч проносяться автомобілі, а ми обоє на узбіччі з'ясовуємо стосунки. 

Марк проводить рукою по обличчю, а тоді різко наближається і підхоплює мене на руки. Так само, як робив це вчора. Тільки цього разу зовсім не обережно, а так, щоб спіймати та засунути назад в автомобіль.

– Відпусти мене! – б’ю його кулаками по плечах, але нічого не змінюється. Марк садить мене у салон, а тоді різко засовує всередину практично все своє тіло, щоб втекти не змогла. Хочу ще щось сказати, але його обличчя занадто близько до мого. Всі слова у горлі застрягають, і злість змінюється збентеженням.