Розділ 1

Прокидатися зовсім не хочеться. Взагалі не розумію, чому болить голова і тіло наче не моє. Повільно розплющую повіки й бачу білю стелю. Коли ж повертаю голову, помічаю бліду Настю, яка сидить на кріслі та переглядає щось у своєму телефоні. 

– Насть… – голос також наче не мій. Язик заледве ворушиться, і сильно хочеться пити.

– Ти прокинулася! – радісно випалює дівчина і ховає телефон у сумку. – Ну і налякала ти нас!

– Я не хотіла, – і це чиста правда. Повільно сідаю і починаю згадувати все, що сталося до того, як я втратила свідомість. – Як я тут опинилася? 

Здається, це кабінет медсестри. Хтось поклав мене на кушетку і навіть вкрив пледом. 

– Так Князів тебе на руках сюди доставив, – хмикає Настя. – Ти знаєш, я його ще ніколи таким злим не бачила. Він того хлопця мало не вбив! 

– Отже, Марк… – зітхаю. Розумію, що злий він не тому, що за мене хвилюється, а тому, що я маю бути цілою і допомогти йому у цій ідіотській грі. – Сподіваюся, що його тут немає. 

– Немає, – киває Настя. – Його тренер до себе покликав. Але він попросив мене зателефонувати йому, коли ти прокинешся. 

– Не роби цього! – викрикую і ловлю на собі здивований погляд дівчини. – У нього і так проблеми через мене. Я потім з ним зустрінусь, коли він заспокоїться. 

– Ну… добре, – розгублено відповідає. – Може, хоча б медсестру дочекаєшся? Тобі добряче дісталося. 

– В нормі я, – відповідаю і повільно сідаю. – Сподіваюся, що моєму татові ніхто не телефонував, а то будуть проблеми. 

Навіть уявити боюсь, що він приїде сюди та почне розбиратися, хто заїхав м'ячем по голові його доньки. 

– Наче ні, – замислюється Настя. – Давай я додому тебе відвезу. Я ж хвилююся за тебе.

Відмовлятись не хочу. Мені все ще не дуже добре, тому погоджуюсь, і ми разом залишаємо кабінет. Дуже сподіваюся, що Марк не з'явиться у мене на шляху. Не хочу його бачити хоча б зараз. 

На щастя, більшість студентів вже розійшлися і на мене практично не звертають уваги. Настя підтримує мене за талію, поки йдемо до виходу, а я рахую, скільки залишилося кроків. 

– Я забула телефон тобі повернути! – ми зупиняємося біля її автомобіля, і дівчина дістає з сумки мій розбитий телефон. Екран весь у павутинках, і це видовище викликає у мене сум. 

– Дякую, – кидаю його в сумку і ставлю собі завдання завтра після лекцій поїхати в магазин, де ремонтують телефони. Можливо, його можна повернути до життя. Принаймні я маю спробувати. 

– Юль! – чую голос Марка і розумію, що втекти не вийде. Хлопець швидко наблизився і похмуро витріщився на мене. – То чому втекла? Медсестра сказала, що тобі відпочивати треба!

– От вдома і відпочину! – бурчу. – Можеш повертатися назад. Мене Настя відвезе. 

Марк переводить невдоволений погляд на дівчину, а тоді повертає його мені. Я справді до останнього сподівалася, що він дасть мені спокій, але у Князева з цього приводу своя думка. 

Він так швидко підхоплює мене на руки, що світ перед очима здригається. Щойно твердо стояла  на ногах, а тепер відірвана від землі та притиснута до тіла свого фіктивного хлопця. Мені нічого не залишається, як схопитися за його плечі, адже гепнутись на землю зовсім не хочеться.

– Ти що робиш? – ціджу крізь зуби. 

Марк занадто близько. Я бачу подряпину у нього на щоці та шалено гарні очі. Стає шалено ніяково, і обличчя починає червоніти.

– Хочу доставити тебе додому, принцесо, – заявляє цей недопринц і несе мене до свого автомобіля. Садить у салон і навіть ременем безпеки пристібає. 

Марк розміщується за кермом і залишає стоянку. Я ж відкидаю голову на спинку сидіння і прикриваю очі. Хочеться додому і відпочити. І щоб Марка Князева не було у моєму житті. 

– Мені прикро, що все так сталося. Той мудак отримав своє, – заявляє хлопець, коли автомобіль зупиняється на перехресті. 

– Ти так говориш, наче він навмисне поцілив у мене тим м'ячем, – фиркаю. 

– Може і навмисне. Я нікому не дозволю торкатись моєї дівчини! – сердито випалює Марк.

– Фіктивної дівчини, – виправляю його.

– Це не має значення, – Марк скеровує автомобіль у мій двір і першим виходить на вулицю. Відчиняє двері з мого боку і навіть руку подає. 

Звісно ж, руку його ігнорую та виходжу сама. Тільки роблю це надто різко – і перед очима все пливе. Добре, що Марк це помічає та обхоплює мою талію руками.

– Ти як? – питає стурбовано. 

– В нормі, – бурчу і тільки-но збираюся вибратись з його обіймів, як Марк робить дещо дуже несподіване. Він заправляє мені за вухо пасмо волосся, а тоді цілує в щоку. – Навіщо це? 

Розгублено кліпаю очима і забуваю, що досі стою в його обіймах. Під вікнами власного будинку. 

– Щоб ти швидше вжилася у роль, – усміхається і таки відпускає. – Йди додому, принцесо. Добре відпочинь, щоб завтра бути найгарнішою… для мене. 

– Ще чого! – фиркаю і швидко прямую до під'їзду. Навіть не озираюсь, тому що немає сумнівів: Князів зараз либиться на всі тридцять два.