Глава 15. Останній дзвінок

Після тієї ночі Натан не відчув свободи.

Він і не чекав її всерйоз. Свобода — слово надто легке для людини, яка виходить не з кімнати, а з багаторічної конструкції, збудованої з любові, провини, дитини, страху, звички, чужої релігії, грошей, недомовленості й утоми. З такої конструкції не виходять одним рухом. Спершу людина просто опиняється зовні якоїсь ділянки стіни й розуміє, що попереду ще двір, паркан, дорога, туман і власні руки, якими вона сама колись допомагала все це будувати.

Він сказав Ханні правду не до кінця.

Не з боягузтва. Боягузтво було б простіше визнати, майже легше. Він не назвав імені Елени того вечора не тому, що хотів захистити себе. Він справді не хотів віддавати живу людину в той внутрішній механізм, який уже багато років перемелював Еббі, Керолайн, Меган, продавчинь, медсестер, жінок із банків, випадкові усмішки, зелені крапки в застосунках і будь-яке місце, де Натан міг бути не з Ханною. Він знав: ім’я стане не іменем, а новим цвяхом. Ханна вимовлятиме його ночами, шукатиме в мережі, порівнюватиме обличчя, читатиме час активності, вигадуватиме зв’язки, знаходитиме докази у збігах і порожнечах. Елена, людина, яка з’явилася в його житті надто пізно й надто чесно, перетвориться на фігуру на дошці Ханниного страху.

Він не хотів цього.

Але правда, залишена без імені, теж починала гнити.

Ханна писала щодня. Іноді просила: «Скажи, хто вона». Іноді вимагала: «Я маю право знати». Іноді знову поверталася до старого: «Це Еббі. Ти просто її захищаєш». Іноді, особливо вночі, ставала майже спокійною і писала довго, без помилок, ніби зверталася не до нього, а до якогось вищого протоколу їхнього руйнування: «Я розумію, що ти втомився. Я розумію, що я завдала тобі болю. Але якщо ти справді був із кимось, я повинна знати, з ким ти мене зрадив. Інакше мій розум сам домалює все найгірше».

Остання фраза була правдивою.

Її розум справді домальовував.

Тільки він домальовував найгірше навіть тоді, коли отримував факти.

Натан відповідав рідко. Він продовжував забирати Грейс. У дні з донькою був настільки уважний, що іноді сам відчував у цьому штучність. Купував книжки, допомагав їй читати, гуляв, готував сніданок із безглуздими млинцями, які вона називала картами невідомих країн, слухав її розповіді про школу, про Лілі, про бабусю, про те, що дідусь сказав, ніби Бог бачить усі серця. На цій фразі Грейс спитала:

— А якщо серце втомилося, Бог теж бачить?

Натан нарізав яблуко й відповів:

— Думаю, особливо тоді.

— Тоді чому він не лагодить?

Питання було просте, дитяче, неможливе.

— Можливо, іноді він чекає, що дорослі бодай перестануть ламати далі, — сказав Натан.

Грейс подумала, взяла шматочок яблука і сказала:

— Дорослі погано чекають.

Він майже всміхнувся.

— Так. Дуже погано.

Ханна, коли він повертав доньку, трималася то рівно, то на межі. Кілька разів вона намагалася почати розмову при Грейс, і Натан зупиняв її поглядом. Одного разу сказала:

— Ти тепер тільки батько?

Він відповів:

— Зараз — так.

Вона зблідла.

— А раніше?

— Раніше я намагався бути всім одразу і перестав бути собою.

Вона зачинила двері, не відповівши.

За кілька хвилин прийшло повідомлення:

«Ти говориш так, ніби я тебе знищила».

Він не відповів.

Елена за ці два тижні стала не втіхою, а іншою реальністю, і саме тому Натан майже боявся її сильніше, ніж власної провини. Вони не бачилися щодня, звісно. Вона жила в іншому місті, робота тримала її там, його — у Мерсі-Кріку й поїздках. Але вони говорили. Спершу обережно, потім довше. Не романтичними зізнаннями, не обіцянками майбутнього, не втечею в солодку брехню. Радше як люди, які вже перейшли межу і тепер не хочуть бодай зверху будувати фальшиву альтанку.

Елена не вимагала, щоб він негайно розірвав усе з Ханною. Не казала, що він належить їй. Не питала кожні пів години, де він. Не просила доказів. Іноді ця відсутність вимоги діяла на Натана майже болючіше за вимогу. Йому доводилося самому розуміти, чого він хоче, без зовнішнього тиску. А це виявилося складніше, ніж він очікував. Роки поруч із Ханною привчили його жити в реакції: відповідати, гасити, пояснювати, втішати, відступати, захищатися. Елена не давала такого ритму. Поруч із нею не можна було ховатися в роль правильної людини, бо вона цю роль не купувала.

— Ви маєте закінчити одну правду, перш ніж будувати іншу, — сказала вона телефоном на дванадцятий день.

Він сидів у машині біля зачиненої контори. Дощ стукав по даху. Усередині контори за матовим склом було темно.

— Я знаю.

— Ні. Ви знаєте розумом. Це у вас добре виходить. Але поки ви ще тримаєте обидві двері відчиненими: одну з провини, другу з надії, що хтось інший вирішить за вас.

— Ви зараз говорите як бухгалтер.

— Гірше. Як жінка, яка не збирається ставати вашим таємним виходом.

Він мовчав.

— Натане, — сказала Елена м’якше, — я не шкодую про те, що було. Але якщо ви прийдете до мене тільки тому, що у вас більше немає сил лишатися там, я одного дня стану продовженням вашої втоми. Мені це не потрібно. І вам, думаю, теж.

— Я не хочу використовувати тебе.

— Тоді не використовуйте. Почніть із правди там, де вона давно прострочена.

Після цієї розмови він довго сидів у машині. Дощ змивав пил зі скла, вулицею йшли люди під парасолями, на протилежному боці світилася вивіска кав’ярні «У Дейзі». Він не був там уже давно. Смішно: колись місто вважало його надто помітним, надто живим, надто вільним. Тепер він міг пройти повз власне минуле, і майже ніхто б не помітив.

Увечері він написав Ханні:

«Нам потрібно поговорити. Без Грейс. Без дітей. Завтра ввечері».

Вона відповіла майже одразу:

«Ти скажеш ім’я?»

Він набрав:

«Так».

Пауза була довгою.

Потім прийшло:

«Це Еббі?»