Глава 13. Святі руки

Уранці він усе-таки відповів.

Не одразу. Не тієї хвилини, коли прокинувся, як робив раніше, ніби був зобов’язаний насамперед довести, що ніч минула без злочину. Він встав, умився, зварив каву, подивився на телефон, побачив нові повідомлення від Ханни, поклав його екраном донизу і вперше за довгий час дозволив собі допити каву до кінця.

Повідомлень було дев’ять. Спершу обережні, потім налякані, потім винуваті, потім знову підозрілі, потім майже дитячі. «Ти мовчиш, бо злишся?» «Я не спала». «Вибач». «Ти був удома?» «Я знаю, що ти не зобов’язаний відповідати». «Але чому не відповів?» «Натане, будь ласка». «Грейс прокинулася й питала тебе». Останнє прийшло вже вранці: «Я ненавиджу себе. Але якщо ти мовчиш, мені здається, що я права».

Він перечитав цю фразу кілька разів.

Якщо ти мовчиш, мені здається, що я права.

У ній було все. Навіть його відсутність належала звинуваченню. Його мовчання, його втома, його право на ніч без допиту — усе ставало матеріалом. Якщо він пояснював, вона шукала тріщини в поясненні. Якщо не пояснював, мовчання ставало доказом. Якщо відповідав швидко — отже, заздалегідь підготувався. Якщо пізно — отже, приховував. Якщо спокійно — холодний. Якщо роздратовано — винний. Якщо ніжно — намагається загладити.

Він написав коротко:

«Я був удома. Я не відповідав, бо більше не хочу брати участь у нічних судах. Удень заберу Грейс, як домовлялися».

Відповідь прийшла майже одразу:

«Ти мене покарав».

Натан подивився на екран і не став відповідати.

Цього дня він справді забрав Грейс. Ханна відчинила двері бліда, з опухлими очима, але сцени не влаштувала. Грейс вибігла до нього в шкарпетках, із криво заплетеною косичкою і малюнком у руці. На малюнку було три будинки: маленький мамин дім, великий дім дідуся і татів дім. Між будинками йшла дорога, а на дорозі стояла дівчинка з величезною червоною сумкою.

— Це я, — сказала Грейс.

— Бачу. Ти переїжджаєш?

— Ні. Я ходжу туди-сюди.

Натан підвів очі на Ханну. Вона почула. Обличчя її здригнулося, але вона промовчала.

Він відвіз Грейс до себе. Вони пекли печиво, потім дивилися старий мультфільм, потім вона заснула на дивані, уткнувшись обличчям у подушку. Натан сидів поруч із ноутбуком на колінах і намагався працювати, але весь час дивився на доньку. «Ходжу туди-сюди». Дитина сказала це без скарги. Просто описала світ, який дорослі створили довкола неї: мамин дім, татів дім, дідусів дім, дорога між ними і маленька людина, змушена носити своє життя в червоній сумці.

Увечері він відвіз її назад. Ханна була тихіша, ніж зазвичай. Не плакала, не питала, не звинувачувала. Тільки взяла Грейс на руки, хоча дівчинка вже була важка, і сказала:

— Дякую.

— Завтра я заберу її після обіду.

— Добре.

Він чекав, що буде продовження. Його не було.

Іноді після довгого шуму тиша лякає сильніше.

За тиждень Натан зрозумів, що тиша не була початком одужання. Ханна просто змінила спосіб триматися. Вона майже не питала про Еббі вголос, але частіше стала говорити про Бога, випробування, смирення, прощення, сім’ю, про те, що люди не повинні залишати одне одного у слабкості. Надсилала йому уривки з пасторових проповідей, іноді — короткі фрази з релігійних книжок, де говорилося, що любов довготерпить, покриває, вірить, надіється. Одного разу Натан не витримав і відповів:

«Любов не зобов’язана покривати брехню».

Вона написала:

«Я не брешу. Я боюся».

Він довго дивився на ці слова. У певному сенсі вона мала рацію. Вона справді не брехала свідомо. Вона вірила своєму страхові в мить, коли вимовляла звинувачення. Але від цього звинувачення не ставало менш брехливим. Натан дедалі частіше думав, що найнебезпечніший вид брехні — той, у якому людина не почувається брехуном.

Саме тоді до нього знову прийшов Джона Вітакер.

Натан майже не вів особистий прийом, але Джона наполіг. Сказав, що питання термінове й «сімейне». Останнє слово прозвучало так, ніби мало саме відчинити двері. Натан хотів відмовити. Потім подумав, що сімейні питання Вітакерів рідко лишаються тільки сімейними, якщо не побачити їх вчасно, і призначив зустріч у старій конторі.

Контора на той час була схожа на місце, де життя не померло, але перестало приходити щодня. Пил лягав швидше, ніж раніше. Кавоварка працювала рідко. У приймальні стояли зайві стільці, уже майже непотрібні. Матове скло у дверях кабінету досі було на місці, і щоразу, дивлячись на нього, Натан відчував глухе роздратування. Він його не зняв. Не тому, що не міг, а тому, що зняття скла виглядало б символічним жестом, а він утомився від символів.

Джона прийшов із великою текою і обличчям людини, яка заздалегідь вирішила, що їй мають допомогти.

— Мені треба швидко, — сказав він, щойно сів.

— Тоді почніть із правди, це заощаджує час.

Джона подивився на нього без усмішки.

— У мене може бути перевірка.

— По запчастинах?

— І по виплатах.

Натан підвів очі.

— Яких виплатах?

Джона зам’явся.

Ось із цього заминання почалася одна з тих історій, яких Натан у глибині душі вже очікував, але все одно не хотів чути. Виявилося, що частина доходів від торгівлі запчастинами, машинами й «розбіркою» йшла готівкою через знайомих, частина — через людину, на яку була оформлена невелика фірма, частина — через рахунки, до яких Джона «не мав прямого стосунку». Водночас родина Джони отримувала кілька видів допомоги, бо офіційно доходи були низькими. Еббі значилася майже нужденною матір’ю, хоча в Джониному гаражі крутилися суми, яких багато дрібних підприємців Мерсі-Кріка не бачили й за рік.

— Еббі знає? — спитав Натан.

Джона напружився.

— До чого тут вона?

— Виплати оформлені через сім’ю. Документи підписувала вона?

— Іноді.

— Вона знає реальні доходи?

— Жінкам не обов’язково знати всі деталі чоловічої роботи.