Глава 12. П’ять років невинуватості

Перші місяці після народження Грейс Натан ще думав, що вони проходять важку ділянку.

Так йому було легше це розуміти. Ділянка — слово дорожнє, тимчасове. Ділянку можна перечекати, проїхати повільніше, об’їхати яму, не сперечатися з дощем, міцніше тримати кермо. Ділянка має початок і кінець. Натан тримався за цю думку майже вперто: Ханна після пологів, дім перевантажений, четверо старших дітей не встигли звикнути до Грейс, Рут поряд надто часто, пастор говорить мало, але його мовчання стоїть у кожному кутку, Грант смикає листами й грошима, контора напівзачинена, грошей менше, утоми більше. Усе це не може не тиснути. Треба пережити. Треба не ламати. Треба бути дорослим.

Він був дорослим.

Саме це стало його першою помилкою на довгі роки.

Ревнощі Ханни не зникли після пологів. Вони змінили форму. Під час вагітності їх можна було пояснювати гормонами, страхом, уразливістю, безсонням, тиском родини й міським брудом. Після народження Грейс ці пояснення не зникли, тільки перестали бути достатніми. Ханна вже могла спати трохи більше, іноді сміялася, поверталася до звичних справ, варила суп, прала дитячі речі, допомагала Лілі з уроками, сперечалася з хлопчиками, розмовляла із Сарою обережно, як із людиною, яка може піти ще до того, як виросте. Зовні життя ставало звичайнішим. Але всередині їхніх стосунків оселилося щось, що не хотіло ставати звичайним.

Еббі.

Ім’я, яке раніше з’являлося в розмовах як тривожна точка, тепер почало повертатися саме — без приводу, без зв’язку, без логіки, але з такою наполегливістю, ніби Ханна не вимовляла його, а чула.

Спершу це траплялося раз на кілька днів. Потім частіше. Потім Натан уже не міг пригадати дня, коли ім’я Еббі не стояло десь поруч, нехай навіть мовчки.

Він міг приїхати до Ханни ввечері після роботи, принести продукти, взяти Грейс на руки, допомогти Лілі відкрити банку з фарбами, вислухати розповідь хлопчика про шкільну бійку, полагодити стілець, який розхитався ще місяць тому, — і вже в передпокої, коли збирався йти, почути:

— Ти сьогодні бачив Еббі?

Питання могло бути тихим. Майже буденним. Ніби Ханна питала, чи він купив молоко.

— Ні.

— Точно?

— Точно.

— Просто вона була вдень у мами. Я подумала, може, ви перетнулися.

— Не перетнулися.

— Зрозуміло.

Потім вона могла поцілувати його, сказати, що любить, попросити приїхати завтра раніше, бо Грейс погано спить. Жодної сцени. Жодного крику. Тільки маленьке питання, яке залишалося на шкірі, як слід від тонкої голки.

Іноді питання з’являлося інакше.

— Джона сказав, що бачив твою машину біля їхньої вулиці.

— Я їздив до Марка щодо податків.

— Марк живе далі.

— Я проїхав повз.

— Повз будинок Еббі?

— Повз вулицю, на якій, крім будинку Еббі, є ще кілька будинків і дорога.

— Не треба так.

— Як?

— Сміятися з мене.

Натан не сміявся. Спершу він навіть не дратувався. Пояснював. Діставав телефон, показував маршрут, час дзвінка, список зустрічей. Казав, де був і навіщо. Не тому, що вважав це правильним, а тому що сподівався: якщо один раз дати повну, спокійну, перевірну реальність, страх побачить, що йому нічого їсти, і відступить.

Страх не відступав.

Він тільки вчився.

Якщо Натан показував маршрут, Ханна питала, чому він їхав саме там. Якщо показував час дзвінка, вона питала, чому до того десять хвилин не відповідав. Якщо казав, що був із чоловіком-клієнтом, вона питала, чи була там дружина клієнта. Якщо казав, що сидів удома, вона питала, чому не написав першим. Якщо писав першим, вона іноді відповідала за годину, а потім питала, чи він тривожився. Якщо він казав, що так, вона плакала від щастя. Якщо казав, що був зайнятий, плакала від болю.

Він почав розуміти, що доказ невинуватості тут не існує як завершена дія. Він існує як щоденний податок, який треба платити, щоб вечір не розвалився.

Потім Еббі перестала бути єдиною.

Спершу поруч із нею з’явилася Керолайн Пірс, хоча та майже зникла з його справ. Потім Меган Росс із квіткової крамниці. Потім офіціантка з кав’ярні «У Дейзі», яка колись сказала, що сумує за його ранковою кавою. Потім продавчиня в аптеці, яка надто швидко всміхнулася, коли Натан купував краплі для Грейс. Потім учителька Лілі, жінка з утомленим обличчям і чоловіком-далекобійником, яка на шкільному святі подякувала Натанові за допомогу з ремонтом декорацій. Потім сусідка місіс Гарпер, літня вдова, бо, за словами Ханни, «жінки бувають різні, не тільки молоді». Потім нова медсестра в клініці, бо вона вийшла з кабінету після Натана, хоча він був там із Грейс і говорив про температуру дитини.

Якоїсь миті Натан зрозумів, що список жінок у їхньому житті перестав бути списком людей. Він став картою загроз. Кожна жінка, яку Ханна знала на ім’я, могла бути додана. Кожна, яку не знала, — тим паче. Вік, сімейний стан, зовнішність, обставини, здоровий глузд не мали вирішального значення. Значення мав сам факт жіночого існування в просторі, де Натана могли побачити без Ханни.

З Еббі було найгірше, бо Еббі перебувала всередині родини.

Вона миготіла на спільних обідах, церковних заходах, у Рут на подвір’ї, у розмовах дітей, у зауваженнях Джони, у випадкових сімейних фотографіях, які хтось надсилав у спільний чат. Натан майже не спілкувався з нею. Після кількох перших сцен він свідомо скоротив навіть нейтральні розмови. Якщо Еббі підходила, відповідав коротко. Якщо жартувала, не всміхався або всміхався надто сухо. Якщо опинявся з нею в одній кімнаті, ішов під пристойним приводом. Це було дурно, принизливо й несправедливо до самої Еббі, яка нічого йому не зробила. Але Натан намагався захистити не Еббі, а залишки миру.

Ханна помітила і це.

— Ти тепер спеціально з нею холодний, — сказала вона одного разу.

Грейс тоді було близько дев’яти місяців. Вона повзала килимом у Натана вдома, куди Ханна приїхала вдень, поки старші діти були в школі. За вікном ішов дощ, у кімнаті пахло дитячим кремом і кавою, яку Ханна знову почала іноді пити, хоча запах уже любила не так, як раніше.