Глава 9. Правильна людина

Після підтвердження вагітності Натан став обережнішим.

Не м’якшим — м’якість була б надто простим словом. Він не перетворився раптом на людину, яка говорить пошепки, боїться кожного жіночого зітхання і носить у кишені готові вибачення. У ньому, як і раніше, залишалася та зібрана прямота, через яку одні в Мерсі-Кріку його поважали, інші побоювалися, а треті ненавиділи, не знаходячи пристойного приводу. Він усе ще вмів дивитися на людину так, що та починала сама чути власну брехню. Усе ще не терпів поганих аргументів, прикритих добрими словами. Усе ще, якщо було потрібно, міг одним спокійним питанням зіпсувати комусь ретельно підготовлену версію подій.

Але тепер біля кожного його руху з’явився другий вимір.

Ханна була вагітна.

Ця фраза змінювала вагу всього: слів, пауз, зустрічей, відмов, запізнень, навіть мовчання. Раніше, якщо Ханна починала боятися, Натан міг дозволити собі жорсткість. Не грубу, не руйнівну, але справжню. Він міг зупинити машину на узбіччі й сказати: «Ти зараз несправедлива». Міг у конторі не підійти одразу, дати їй кілька секунд відчути, що її страх не зобов’язаний миттєво ставати центром кімнати. Міг піти в тишу на вечір, якщо розумів, що інакше вони почнуть говорити не про правду, а про біль.

Тепер кожен такий жест здавався йому небезпечнішим. Не тому, що Ханна стала права в усьому. Не стала. Не тому, що її страхи перетворилися на факти. Не перетворилися. Але вагітність зробила її вразливість видимою навіть там, де раніше Натан побачив би насамперед внутрішню розібраність. Вона швидше втомлювалася, частіше блідла, іноді раптом сідала посеред розмови, бо паморочилося в голові. Її нудило від запахів, від кави, яку вона раніше приносила йому майже як маленький обряд, від смаженої цибулі, від парфумів Рут, від пасторського дому, де завжди пахло випічкою, старими книжками й полірованим деревом.

З дитиною всередині Ханна стала водночас сильнішою і слабшою.

Сильнішою — бо тепер могла витримати те, чого раніше боялася. Коли настав час говорити з дітьми, вона сама сказала, що не хоче, аби це зробила Рут. Натан був поруч, але не перехопив розмову. Вони сиділи в її вітальні: Сара на краю дивана, хлопчики на підлозі, Лілі з лялькою в руках. Ханна говорила тихо, але не ховалася за загальні слова. Сказала, що в них із Натаном буде дитина. Що це не змінює її любові до них. Що ніхто нікого не замінює. Що дорослі самі відповідатимуть за свої рішення.

Лілі спершу спитала, чи дитина житиме в животі все літо. Молодший хлопчик поцікавився, чи можна буде вибрати ім’я зі списку, який він складе. Середній хлопчик мовчав, але потім спитав, чи містер Рід тепер приходитиме частіше. Сара не спитала нічого. Вона тільки дивилася на матір із таким дорослим, важким обличчям, що Натан відчув майже фізичний жаль. Не до себе, не до Ханни, а до цієї дитини, яка вже вміла рахувати наслідки швидше, ніж дорослі встигали добирати слова.

— Ви одружитеся? — спитала Сара нарешті.

Ханна зблідла.

Натан побачив, як її рука лягла на живіт. Поки ще майже несвідомо, але вже як захист.

— Ми будемо вирішувати це самі, — сказала вона.

— Отже, ні, — сказала Сара.

— Саро, — тихо промовила Ханна.

— Що? Якби так, ви б сказали.

Лілі подивилася то на сестру, то на матір.

— А якщо ні, дитина все одно буде наша? — спитала вона.

Ханна заплакала. Не сильно, але сльози з’явилися одразу. Натан уперше за всю розмову втрутився.

— Дитина буде вашим братом або сестрою в будь-якому разі, — сказав він. — І моєю дитиною в будь-якому разі. Дорослі слова іноді не встигають за життям, але діти не мають через це почуватися тимчасовими.

Сара подивилася на нього прямо. У її погляді не було вдячності. Радше перевірка: сказав красиво, але чи витримаєш? Натан витримав погляд і не став додавати нічого, щоб сподобатися.

Після розмови діти розійшлися по кімнатах. Лілі потім повернулася, поклала долоню на живіт матері й спитала, чи чує дитина, якщо шепотіти. Ханна відповіла, що, мабуть, іще ні, але можна спробувати заздалегідь. Лілі прошепотіла щось зовсім нечутне й побігла.

Ханна тоді довго сиділа на дивані, не рухаючись.

— Сара мене ненавидить, — сказала вона.

— Ні.

— Ти не знаєш.

— Знаю достатньо. Вона злиться. Вона боїться. І вона розумніша, ніж їй корисно у дванадцять років. Це не ненависть.

— Вона думає, що я знову все зіпсувала.

Натан хотів сказати: «А ти так не думаєш?» Але не сказав. Не того вечора. Він сів поруч, узяв її руку і просто тримав. Іноді правильне питання теж буває неправильним, якщо його ставлять людині, в якої й так немає сил стояти.

Слабшою Ханна стала в іншому. Її страхи тепер отримали право говорити голосніше.

Якщо раніше вона могла визнати: «Я ревную, мені соромно», то тепер до цього додавалося: «Я вагітна, мені не можна нервувати». Якщо раніше вона боялася пізніх жіночих зустрічей у Натана, тепер це звучало як турбота про дитину: «Я потім не сплю усю ніч, а це шкідливо». Якщо раніше її тривожило, що він затримався в конторі з клієнткою, тепер вона казала: «Я не хочу, щоб наша дитина від самого початку відчувала, що її батько десь із чужими жінками». Фраза була безглуздою, несправедливою, майже абсурдною. Але вимовляла її не скандальна жінка, а бліда Ханна, яка сиділа на краю його дивана, з тонкими руками, мокрими очима й долонею на животі. І Натан щоразу чув не лише хибність звинувачення, а й її тремтіння.

Він почав поступатися.

Спершу в дрібницях.

Він перестав призначати пізні зустрічі жінкам, якщо міг перенести їх на день. Потім став частіше просити помічницю із сусіднього офісу посидіти в приймальні, коли після п’ятої приходили відвідувачки. Ця помічниця, літня місіс Аллен, працювала у страхового агента через стіну й за невеликі гроші погоджувалася відповідати на телефон і розкладати записи, але насправді її присутність була потрібна не офісу. Вона була потрібна Ханні. Щоб у кабінеті Натана не було «зачинених дверей із жінкою ввечері».