Глава 8. Вагітність

Після розмови про Еббі в Натана вперше з’явилося бажання не піти, а відступити.

Це не була втеча. Втечу він зневажав, особливо в собі. Він не був хлопчаком, який лякається жіночих сліз, сімейних складнощів, чужих дітей або важких розмов. У його житті вистачало криз, де люди втрачали гроші, домівки, репутації, сім’ї, і Натан давно звик стояти там, де інші починали метатися. Але одна річ — витримати бурю, коли вона приходить ззовні, і зовсім інша — зрозуміти, що буря народжується всередині самого місця, яке ти почав вважати домом, хоча дому у вас так і не було.

Він не хотів кидати Ханну. Він хотів зупинити рух, який ставав надто швидким не за подіями, а за наслідками. Вони все ще не жили разом. Вона, як і раніше, поверталася до дітей, до дому поруч із батьками, до того самого двору, де благословення і контроль росли з однієї землі. Він, як і раніше, їхав у свій орендований будинок, де після її відходу тиша ставала то бажаною, то безглуздою. Вони бачилися часто, іноді майже щодня, проводили разом години, цілі вечори, поїздки, недільні прогулянки, короткі обіди між його відвідувачами та її домашніми справами. Для міста вони вже були парою. Для церкви — помилкою, яку поки терплять. Для дітей — чимось невизначеним, що дорослі називають «мамин друг», коли бояться сказати більше. Для самої Ханни — надією, болем і постійним питанням: коли ж усе стане правильним.

Натан дедалі частіше думав, що правильним це не стане від одного рішення.

Іноді він дивився на Ханну і бачив жінку, яку любив: м’яку, теплу, уважну, здатну створити життя з утоми, борошна, дитячих прохань і десяти хвилин тиші. Іноді — жінку, яка сама вчилася говорити правду й від цього ставала красивішою, ніби всередині неї відчинялося вікно. Але іноді він бачив інше: як її обличчя змінюється від випадкового імені, від жіночого сміху в його кабінеті, від погляду продавчині, від будь-якого нагадування, що світ не складається лише з неї та її страху. Ці зміни були ще рідкісними, ще поясненними, ще оточеними каяттям. Але Натан уже не міг удавати, що не помітив їх.

Він почав обережно змінювати ритм.

Не різко. Не так, щоб Ханна відчула покарання. Просто перестав сам пропонувати зустрічі щовечора. Частіше казав, що втомився. Іноді залишався вдома сам, хоча знав, що міг би написати їй і за пів години почути стукіт її машини біля ґанку. Двічі скасував пізній чай після роботи, пославшись на документи. Одного разу, коли вона запропонувала заїхати після сімейної вечері, сказав, що краще завтра: «Сьогодні ми обоє надто втомлені». Це було правдою. І все ж він знав, що правду він обрав не випадково.

Ханна відчула майже одразу.

Вона взагалі багато що відчувала швидко, якщо йшлося про можливе віддалення. Те, що стосувалося її власної несвободи, вона могла не бачити роками. Але найменший рух іншої людини від неї — чула, як крок у порожньому будинку.

— Ти став іншим, — сказала вона за тиждень.

Вони сиділи в його конторі після закриття. Надворі вже було тепло, але вікна все одно залишалися зачиненими: з Головної вулиці тягнуло пилом, бензином і чужими голосами. На столі лежали папери Гранта, нова банківська виписка і недописаний лист юристові. Ханна принесла каву, але майже не пила.

— Яким? — спитав Натан.

— Дальшим.

Він відкинувся в кріслі.

— Я тут.

— Я не про це.

— А про що?

Вона дивилася в чашку.

— Ти менше хочеш мене бачити.

Натан мовчав надто довго.

Ханна підвела очі. У них уже були не ревнощі, а страх. Чистий, дитячий, беззахисний страх жінки, яка наперед знає, що її можна залишити, бо її вже залишали по-різному: чоловік — тілом, родина — розумінням, церква — правом бути простою, самою собою.

— Я думаю, нам потрібно трохи тихіше, — сказав Натан.

— Тихіше?

— Так.

— Це означає рідше?

— Це означає обережніше.

Вона зблідла.

— Я щось зробила?

— Ні.

— Натане.

— Не одне щось.

Він зрозумів, як це прозвучало, але назад уже було не відступити. Ханна поклала руки на коліна й стиснула пальці так міцно, що побіліли кісточки.

— Через Еббі?

— Не через Еббі.

— Але після неї.

— Після розмови про неї. Це різні речі.

— Я ж вибачилася.

— Я знаю.

— Я сказала, що старатимуся.

— Знаю.

— Тоді чому?

Він потер обличчя долонею. Йому не хотілося цієї розмови ввечері в конторі, серед паперів, де чужі борги й чужа брехня лежали акуратними стосами. Але, можливо, саме тут вона й мала статися. У його просторі, де Натан звик говорити прямо.

— Бо вибачення не скасовує саму проблему, — сказав він. — Воно лише показує, що ти її бачиш.

Ханна дивилася на нього так, ніби він знову поставив між ними стіл, тільки тепер не дерев’яний, а невидимий.

— Я стараюся бачити.

— Так.

— Хіба цього мало?

— Іноді мало.

Вона підвелася.

— Зрозуміло.

— Ні, не зрозуміло. Ти зараз чуєш не те.

— А що я маю чути? Що зі мною важко? Що я ревнива? Що я зламана? Що ти втомився? Що тобі потрібна пауза, але ти надто порядний, щоб сказати «пауза»?

Натан теж підвівся.

— Пауза не означає кінець.

— Для мене означає.

— Ось саме це й лякає.

Вона замовкла. Сльози прийшли не відразу. Спершу на обличчі з’явився вираз образи, потім сорому, потім злості, і лише тоді очі наповнилися водою.

— Я не вмію інакше, — сказала вона.

— Я знаю.

— Тоді навіщо ти вимагаєш?

— Бо якщо ми продовжимо так, ніби нічого не відбувається, одного дня стане гірше.

— А якщо стане краще?

— Надія — не план.

Вона засміялася крізь сльози, але сміх був гіркий.

— Ти все перетворюєш на план.

— Ні. Просто я не хочу будувати життя на тому, що «якось мине».

— А я, може, хочу, щоб ти хоч раз просто вибрав мене, а не аналіз.

Ця фраза влучила точно.