Глава 7. Еббі

Ім’я Еббі спершу з’являлося рідко.

Не щодня. Не в кожній сварці. Навіть не в кожних ревнощах. Воно виникало ніби випадково, між іншими темами, і зникало так швидко, що Натан кілька разів переконував себе: він надає зайвого значення звичайній жіночій невпевненості. Ханна питала про неї не грубо, не зі звинуваченням, не з тією важкою впертістю, яка згодом стане для нього майже звичною. Питала тихо, ніби перевіряла не його, а саму себе.

— Ти сьогодні бачив Еббі? — могла сказати вона після сімейного обіду в батьків.

— Ні.

— А я думала, вона була у дворі.

— Можливо, була. Я розмовляв із Марком біля машини.

— Зрозуміло.

І все. Вона могла більше до цього не повертатися. Могла за п’ять хвилин сміятися з чогось, розповідати про Лілі, питати, чи він не голодний, або згадувати, що забула купити борошно. Натан бачив напруження, але бачив і те, як швидко воно минає. Тому вважав, що Ханна бореться. А якщо людина бореться зі своїм страхом, їй потрібне не покарання, а терпіння.

Сама Еббі не робила нічого, що могло б стати причиною справжньої тривоги. Вона була дружиною Джони Вітакера, одного з Ханниних братів, і трималася в родині трохи осібно. Не відверто чужою, не бунтаркою, не скандалісткою. Просто в ній відчувалося щось не до кінця приручене. Вона усміхалася, коли інші лише ввічливо розтягували губи. Могла сказати зайве, якщо зайве було правдою. Могла замовкнути там, де від неї чекали покірної згоди. Могла в розмові з пастором опустити очі не одразу, а на секунду пізніше, ніж вимагав родинний порядок.

Для Вітакерів це вже було характером.

Для Ханни — небезпекою.

Натан не відразу зрозумів, що Ханна дивиться на Еббі не просто як на красиву жінку. Еббі була для неї чимось більшим. Вона була тим, чим Ханна не могла бути і, можливо, водночас засуджувала та потай боялася хотіти бути: живою без постійного вибачення. Не вільною повністю — у родині Вітакерів вільними не бували навіть чоловіки, лише вдавали переконливіше, — але все ж менш зігнутою. Еббі не носила на обличчі прохання дозволити їй існувати. Не квапилася виправдовувати кожну фразу. Не додавала після будь-якого різкого слова: «Але він хороша людина». Якщо їй щось не подобалося, це було видно.

Ханну таке лякало.

І, здається, зачіпало.

Одного вечора вони сиділи в Натана вдома. Дощ закінчився, але з даху ще капало, і старий будинок місіс Гарпер пахнув вологою деревиною. Ханна приїхала після сімейної вечері, де зібралися кілька братів і сестер із дітьми. Вона була втомлена, але не роздратована. Привезла йому шматок горіхового пирога, який Рут передала «для містера Ріда», ніби саме це формулювання тримало його на безпечній відстані від родини.

— Твоя мама все ще називає мене містером Рідом, — сказав Натан, знімаючи фольгу з тарілки.

— Вона ввічлива.

— Вона обережна.

— Це теж ввічливість.

— Ні. Це окреме мистецтво.

Ханна усміхнулася, але в усмішці не було колишньої легкості. Вона сіла в крісло, взяла чашку, потім поставила назад, так і не відпивши.

— Еббі сьогодні знову сперечалася з Джоною, — сказала вона.

Натан підвів очі від пирога.

— Про що?

— Не знаю. Здається, про дітей. Або про гроші. Вона сказала, що не хоче просити в нього кожну дрібницю.

— Розумне бажання.

Ханна подивилася на нього.

— Ти завжди на її боці?

Питання було поставлене м’яко. Майже жартома. Але Натан уже чув у таких питаннях не лише слова.

— Я на боці фрази, — сказав він. — Якщо фраза розумна, мені байдуже, хто її сказав.

— Навіть Еббі?

— Навіть пастор, якщо раптом станеться диво.

Ханна мала б усміхнутися. Зазвичай вона усміхалася таким відповідям. Тепер не усміхнулася.

— У неї погана репутація, — сказала вона.

— Ти вже казала.

— Я не просто так.

— А як?

Ханна відвела погляд до вікна. У темному склі відбивалися лампа, край книжкової шафи і її обличчя, яке у відбитті стало ще тихішим.

— Люди кажуть, що вона надто вільна.

— «Люди кажуть» — поганий початок для будь-якої думки.

— Іноді люди не помиляються.

— Іноді. Але зазвичай вони все одно насолоджуються процесом.

Ханна мовчала.

Натан відсунув тарілку. Пиріг був добрий, але розмова вже зіпсувала смак.

— Ханно, ти хочеш спитати, чи подобається мені Еббі?

Вона різко подивилася на нього, і в цьому погляді були водночас полегшення і страх.

— Подобається?

Він зітхнув.

— Я її майже не знаю.

— Але як жінка?

— Ханно.

— Відповідай.

— Ні.

— Ні?

— Ні, я не думаю про неї як про жінку для себе. Вона дружина твого брата. Вона член твоєї родини. Я бачив її кілька разів. Вона іноді говорить розумніше, ніж від неї очікують, і тримається живіше, ніж заведено у вас за столом. Усе.

Ханна слухала надто уважно, ніби кожне слово могло виявитися пасткою.

— Живіше, — повторила вона.

— Так.

— Ти так про мене не говориш.

Натан потер обличчя рукою.

— Бо ти інша.

— Яка?

— Ханно, ти справді хочеш зараз порівнювати себе з Еббі?

— Ні.

— Тоді навіщо?

Вона заплющила очі.

— Не знаю.

Це «не знаю» було чесним. Натан це почув. Він підвівся, підійшов до неї й сів поруч на підлокітник крісла.

— Подивися на мене.

Вона розплющила очі.

— Я не вибираю між тобою й Еббі. Такого вибору не існує. Він є тільки у твоєму страху.

Ханна одразу заплакала. Тихо, як плакала тепер дедалі частіше: без сцени, без крику, ніби сльози просто не встигали спитати в неї дозволу.

— Я розумію, — сказала вона. — Розумію, правда. А потім бачу, як вона дивиться на тебе, або ти усміхаєшся їй, або хтось говорить про неї, і в мене ніби все провалюється. Я не хочу. Я знаю, що це дурниця. Мені соромно.

Натан обійняв її. Вона одразу притулилася до нього, уткнулася обличчям у його сорочку.