Глава 5. Жінка між двома дверима

Після церковної вечері у стосунках Натана й Ханни ніби нічого не змінилося.

Так, принаймні, можна було сказати збоку. Вона, як і раніше, приходила до нього з паперами, він, як і раніше, розбирав рахунки, листи, розписки, старі договори й сліди Гранта Меллоя, залишені там, де той вважав себе достатньо розумним, щоб їх ніхто не помітив. Ханна, як і раніше, приносила каву, іноді пироги, іноді дитячі малюнки, які випадково опинялися в теці між банківською випискою і копією судового рішення. Натан, як і раніше, тримався рівно, не тиснув, не вимагав, не обіцяв того, що не встиг обміркувати.

Але між ними вже з’явилося те дивне знання, після якого колишня обережність стає не захистом, а грою в захист.

Вони обоє розуміли, що йдеться давно не тільки про папери.

Іноді Ханна затримувалася в конторі довше, ніж було потрібно. Спершу це можна було пояснити складністю справи. Потім — погодою. Потім — тим, що вдома в неї гамірно, а тут можна спокійно дочитати лист із банку чи перевірити дату. Потім пояснення стали непотрібні. Вона просто сиділа в кріслі біля столу, тримала чашку обома руками і розповідала про те, що молодший хлопчик знову побився в школі, Лілі намалювала пастора з величезною головою, Сара мовчить уже другий день, а Грант надіслав дітям листівку без грошей, зате з фразою «молюся за вас».

— Він молиться поштою? — спитав Натан.

Ханна подивилася на нього суворо, але не витримала й усміхнулася.

— Не смійся.

— Я не сміюся. Я намагаюся зрозуміти будову благочестя на відстані.

— З тобою неможливо жалітися серйозно.

— Неправда. Просто деякі скарги самі просять, щоб їх трохи підрізали, інакше вони доростуть до стелі.

Вона похитала головою, але усмішка залишилася.

Натан помічав, що поруч із ним вона менше боїться власних думок. Не перестала боятися зовсім — до цього було далеко, — але іноді дозволяла їм виходити назовні до того, як устигала накрити їх звичною серветкою правильності. Вона могла сказати, що злиться на Гранта. Могла зізнатися, що втомилася від материних порад. Могла прошепотіти, що після розмов із батьком іноді почувається не донькою, а провинною парафіянкою. Щоправда, майже завжди потім додавала: «Він хороша людина». Ніби боялася, що Бог веде протокол розмови і кожне слово треба негайно пом’якшити.

— Ханно, — сказав Натан одного разу, коли вона втретє за вечір виправдала пастора після власної ж скарги, — ти не зобов’язана після кожної чесної фрази негайно ставити поруч свічку.

Вона насупилася.

— Що?

— Ти кажеш: «Батько тисне на мене». Потім одразу: «Але він хороший». Кажеш: «Мама все контролює». Потім одразу: «Але вона дбає». Кажеш: «Мені важко поруч із ними». Потім одразу: «Але це благословення». Ти ніби боїшся залишити правду саму хоча б на хвилину.

Ханна відвела погляд до вікна. За склом уже темніло. Сніг на тротуарі біля контори був утоптаний у сіру кашу.

— Якщо залишити правду саму, вона може стати звинуваченням.

— Іноді звинувачення заслужене.

— Не можна так.

— Чому?

— Тому що… — Вона замовкла, добираючи не правильну відповідь, а ту, яка справді була всередині. — Тому що якщо я почну їх звинувачувати, мені доведеться визнати, що я багато років слухалася людей, які могли помилятися. А тоді що залишиться?

Натан не одразу відповів.

Саме за це вона йому й подобалася. Не за м’якість, не за пироги, не за миловидність, не за ту домашню теплоту, яка з’явилася в його житті надто несподівано. А за такі рідкісні хвилини, коли Ханна раптом проходила крізь власний страх і говорила точніше, ніж багато сильних людей на переговорах.

— Залишишся ти, — сказав він.

Вона подивилася на нього.

— Це мало.

— Ні. Просто ти поки не звикла.

Після того вечора вона вперше приїхала до нього додому.

Не одразу й не просто так. Приводом стала коробка з паперами, яку він забрав із її дому, щоб розібрати в тиші. У конторі того дня було забагато відвідувачів, а ввечері Натан запропонував: якщо їй потрібно забрати частину документів, нехай заїде до нього на околицю. Ханна довго мовчала в слухавці, і він уже пошкодував, що сказав.

— Я можу привезти сам, — додав він.

— Ні, — швидко відповіла вона. — Я заїду. Лілі й хлопчики будуть у мами. Сара на заняттях. Я зможу на годину.

Вона сказала «на годину» так, ніби ставила довкола себе огорожу.

Натан не став жартувати.

— Добре. На годину.

Будинок місіс Гарпер, який він винаймав, був надто тихим для жінки з чотирма дітьми. Натан зрозумів це, коли відчинив Ханні двері й побачив, як вона завмерла на порозі. Не зі страху. З незвички. У її домі завжди щось кипіло, падало, шаруділо, сперечалося, просило, грюкало дверцятами, шукало шкарпетку, скаржилося на брата, кликало маму з іншої кімнати. Тут же було чути тільки, як вітер торкається старих віконниць.

— У тебе дуже тихо, — сказала вона.

— Дім старається справити добре враження.

Вона зайшла обережно, ніби тишу можна було забруднити черевиками.

У вітальні стояли диван, два крісла, книжкова шафа, лампа біля вікна і низький столик, на якому лежали папери. Жодних зайвих речей. Жодних дитячих курток, шкільних зошитів, малюнків на стінах, забутих чашок, чужих іграшок під ногами. Життя Натана виглядало зібраним і переносним. Так живуть люди, які можуть поїхати за день і не залишити після себе нічого, крім чистої поверхні на столі.

Ханна це помітила.

— Ти тут ніби тимчасово, — сказала вона.

— Так і є.

— Але минуло вже кілька місяців.

— Тимчасовість не завжди вимірюється календарем.

Вона зняла пальто й залишилася в темній сукні, простій і закритій, але сьогодні на ній вона виглядала не церковно, а майже красиво. Можливо, тому, що тут не було батьківського дому за вікном і нікого, хто міг би виміряти довжину погляду чи значення усмішки.

Натан зробив каву. Ханна сіла в крісло, але не на край, як раніше. Вона вже знала його достатньо, щоб не чекати щохвилини наказу піти. Він приніс чашки, поклав папери на стіл, і вони якийсь час справді займалися справою. Знайшли потрібні сторінки, звірили дати, відклали копії. Ханна робила нотатки в блокноті, кусала губу, коли зосереджувалася, й іноді питала вже без колишнього сорому.