Глава 4. Коло своїх

У Мерсі-Кріку зима приходила не врочисто, а буденно. Спершу сірішало повітря, потім земля ставала твердою, потім люди починали говорити про погоду так, ніби вона особисто їх образила. Сніг випадав, танув, знову випадав, перетворювався на узбіччях на брудну кашу, яку машини розносили Головною вулицею. Уранці місто пахло вологою деревиною, старим бензином, кавою з кав’ярні «У Дейзі» й димом із коминів на околицях.

До середини грудня Натан уже перестав бути новою людиною в місті. Новизна зійшла з нього, як перший сніг з асфальту, але цікавість не зникла. Навпаки, стала густішою. Тепер люди не просто знали, що він повернувся. Вони вже встигли вирішити, якою саме людиною він повернувся, і кожному було зручно триматися своєї версії.

Для одних він був розумним хлопцем, який нарешті взявся за корисну справу. Для інших — людиною з минулим, надто великим для Мерсі-Кріка, а тому підозрілим. Для третіх — пихатим консультантом, який бере гроші за те, що раніше сусіди пояснювали одне одному безкоштовно, щоправда, з набагато гіршими наслідками. Для деяких жінок він був уважним чоловіком, який не перебивав і не говорив із ними так, ніби в їхній голові замість думок зберігаються рецепти запіканки. Для деяких чоловіків — неприємним нагадуванням, що впевненість без знань швидко перетворюється на дорогу звичку.

Натан ставився до всього цього спокійно. Чужі версії його особистості цікавили його приблизно так само, як прогноз погоди на минулий четвер. Але він розумів: маленьке місто рідко обмежується версією. Йому треба зробити з неї правило, потім чутку, потім вирок, а потім звичку.

Ханна стала з’являтися в його конторі частіше. Спершу у справі, потім із новими паперами, потім з уточненнями, потім із тим, що вона сама називала «маленьким питанням», а Натан уже знав: маленькі питання зазвичай займають годину, якщо людина довго збиралася їх поставити.

Вона приносила каву, іноді пиріг, одного разу принесла теплі булочки з корицею і сказала, що це випадково залишилося після сніданку. Натан подивився на акуратно загорнутий згорток, на її збентежене обличчя й не став питати, чи часто в неї випадково залишаються булочки рівно в такій кількості, щоб вистачило на двох.

— Ви так усіх відвідувачів годуєте? — спитав він.

— Ні.

Вона відповіла надто швидко й одразу почервоніла.

— Тоді я полещений.

— Це просто вдячність.

— Вдячність зазвичай не пахне корицею.

Ханна усміхнулася, але очі опустила. У ній було це дивне поєднання: вона могла бути дорослою, точною, турботливою, дивовижно зібраною в побуті, а потім раптом ніяковіла від найпростішого жарту, наче дівчинка, яку застали за спробою бути живою.

Натан помічав ці переходи. Помічав і те, що поруч із ним вони траплялися дедалі частіше. Ханна потроху випростовувалася. Не одразу, не назавжди, не так, щоб хтось інший сказав: «Вона змінилася». Радше в дрібницях. Вона менше сиділа на краєчку крісла. Іноді заперечувала. Іноді ставила питання раніше, ніж вибачалася за нього. Одного разу, слухаючи його пояснення щодо старого боргу Гранта, насупилася й сказала:

— Ні. Тут не сходиться.

Натан підвів очі від паперів.

— Що саме?

— Дата. Він казав, що взяв цей борг уже після того, як ми роз’їхалися. Але ось тут видно, що платіж почався раніше.

Він узяв аркуш, перевірив, потім подивився на неї.

— Ви маєте рацію.

Вона кліпнула, ніби не одразу зрозуміла.

— Справді?

— Справді.

Ханна усміхнулася так, наче їй удалося спіймати не борг, а вперше за багато років — власний голос.

— Отже, я не все псую?

— Поки що рано робити такі сміливі висновки. Але конкретно це ви знайшли добре.

Вона засміялася. Того дня Натан уперше подумав, що сміх у неї зовсім не такий, як голос. Голос був обережний, приглушений, вихований. Сміх — короткий, теплий і несподівано молодий. Наче всередині тієї жінки, яку родина, шлюб і четверо дітей уже встигли обкласти обов’язками, досі жила інша Ханна, ще не скасована остаточно.

Саме ця інша Ханна й була небезпечною.

Не для нього, як він тоді думав. Для встановленого довкола неї порядку.

Вони почали зустрічатися не лише в конторі. Іноді Натан заїжджав до неї по документи. Іноді вона просила відвезти її до окружного архіву або в банк у сусідньому місті, бо сама боялася «сказати не те». Іноді після таких поїздок вони пили каву десь не в Мерсі-Кріку, а в місцях, де ніхто не знав Вітакерів, не вітався з ними через стіл і не дивився на Ханну так, ніби її життя було частиною церковного розкладу.

У сусідньому місті вона змінювалася помітніше. Не різко, звісно. Ханна не була жінкою, яка могла вийти з машини й раптом стати іншою. Але там, де не було батьківського дому у вікні, знайомих облич біля кожної вітрини й пасторського прізвища за спиною, вона дихала вільніше. Сиділа не так прямо. Говорила трохи сміливіше. Могла довго вибирати тістечко, не пояснюючи, чому їй хочеться саме його. Могла сміятися голосніше. Могла розпитувати Натана про його попереднє життя і слухати без того внутрішнього напруження, яке з’являлося в ній щоразу, коли розмова торкалася «світу».

«Світ» у її устах був не планетою і не людьми взагалі. Це було церковне слово. Ним позначали все, що перебувало за межами їхнього кола: гроші, міста, жінок у відкритих сукнях, розлучення, переговори, бари, готелі, угоди, усмішки без благословення, музику, яку не варто слухати надто довго, і чоловіків на кшталт Натана Ріда.

— Ти кажеш «світ» так, ніби сама там не живеш, — сказав він одного разу.

Вони сиділи в невеличкій кав’ярні в сусідньому місті. За вікном проїжджали машини, люди входили й виходили, ніхто на них не дивився. Ханна тримала чашку обома руками, зігріваючи пальці.

— Я живу не зовсім там, — сказала вона.

— А де?

Вона замислилася.

— Між.

— Між чим?

— Між тим, як треба, і тим, як виходить.

Натан подивився на неї уважніше.