Глава 3. Особливе благословення

У п’ятницю Ханна зателефонувала сама.

Натан саме розбирав документи власника меблевої крамниці, який був певен, що його бізнес потерпає від податків, хоча насправді потерпав від племінника, що надто вільно розпоряджався касою. День ішов важко: зранку телефон не замовкав, за вікном мокрий сніг змінився дощем, і Мерсі-Крік виглядав так, ніби його забули витерти після невдалого прибирання.

Телефон завібрував на столі. Номер Ханни вже був у пам’яті, але ім’я він не зберіг. Не так з обережності, як зі звички не перетворювати відвідувачів на особисті записи завчасно.

— Натан Рід, — відповів він.

— Це Ханна.

Вона сказала це так, ніби могла бути кимось іншим.

— Я зрозумів.

— Ви просили документи щодо будинку. Старі. Я знайшла частину, але не впевнена, що саме потрібно. Їх багато, і вони… у коробках. Я можу привезти.

У її голосі знову з’явилася та сама ніякова готовність вибачитися за будь-яке своє прохання.

— Скільки коробок? — спитав Натан.

— Чотири. Може, п’ять. Одна важка.

— Тоді краще я під’їду.

На іншому кінці одразу стало тихо. Не звичайна пауза, а обережна, ніби вона подумки озирнулася довкола.

— До мене?

— Якщо документи у вас, то так.

— Я не знаю, чи це зручно.

— Ханно, я дивитимуся папери, а не переселятимуся до вас у вітальню.

Вона ледь чутно засміялася, але сміх одразу згас.

— Річ не в цьому.

— А в чому?

Вона відповіла не відразу.

— У мене діти вдома. І батьки поруч.

— Я можу приїхати вдень.

— Удень я забираю Лілі від лікаря, потім треба до крамниці, потім вечеря. Увечері зручніше. Просто… — вона затнулася. — Я не хочу, щоб це виглядало неправильно.

Натан відкинувся в кріслі.

Він уже чув цю фразу в різних варіантах. «Неправильно» в Мерсі-Кріку було словом широкого призначення. Ним можна було закрити будь-що: незручне питання, природне бажання, чуже право, власний страх, заздрість сусідки, погляд пастора, поганий настрій Бога.

— Я можу приїхати о шостій, — сказав він. — Подивлюся коробки на кухні або в передпокої. За годину поїду. Якщо хочете, двері залишимо відчиненими, а дітей посадимо свідками.

Вона знову засміялася. Цього разу тепліше.

— Ви завжди так?

— Як?

— Робите страшне смішним.

— Ні. Тільки коли страшне вдає із себе пристойне.

У слухавці знову стало тихо.

— Приїжджайте о шостій, — сказала вона нарешті.

— Адреса?

Вона продиктувала.

Натан записав, хоча приблизно зрозумів, де це. Вітакери жили на північній околиці міста, там, де будинки стояли просторіше, паркани були нижчі, а люди частіше знали не лише ім’я сусіда, а й історію його діда. Дім пастора був відомий навіть тим, хто ніколи туди не заходив. Білий, широкий, із довгим ґанком і великим подвір’ям, де влітку влаштовували церковні обіди, дитячі читання Біблії й благодійні розпродажі речей, які одні бідні приносили іншим бідним через руки людей, що вважали себе багатшими духом.

Дім Ханни виявився майже поруч.

Це «майже» багато що пояснювало.

Вона жила не в пасторському домі, але так близько, що самостійність здавалася радше формальністю. Невеликий будиночок стояв через вузьку смужку газону й низьку огорожу. Від ґанку Ханни до бічних дверей батьківського дому можна було дійти за хвилину, якщо йти повільно, і за пів хвилини, якщо хтось із дітей розбив коліно або каструля втекла на плиті.

Коли Натан під’їхав о шостій, на вулиці вже темніло. Дощ припинився, але повітря залишалося мокрим і холодним. На ґанку пасторського дому горіло тепле світло. У вікні майнула жіноча постать. Не Ханна — старша, повніша, з плавною владністю в рухах. Імовірно, її мати.

У будинку Ханни світло горіло на кухні й у маленькій кімнаті праворуч. У вікні він побачив дитячу голову, яка одразу зникла. Потім з’явилася знову, вже нижче, ніби дитина присіла й вирішила спостерігати таємно.

Натан вимкнув двигун і якийсь час сидів у машині.

Він не боявся заходити в чужі доми. Його життя взагалі рідко залишало місце страху перед побутовими сценами. Але тут було інше. Він відчував, що в’їхав не просто у двір до жінки з паперами. Він в’їхав у простір, де все вже мало тлумачення ще до його появи. Машина, час, двері, його пальто, його погляд, те, скільки хвилин він пробуде всередині, — усе могло бути прочитане, переказане й поставлене на потрібну полицю.

Він вийшов.

Ханна відчинила майже одразу, ніби стояла за дверима й чекала. На ній була проста темна сукня і сірий фартух. Волосся зібране на потилиці, обличчя трохи розчервоніле від кухні. Вона виглядала зовсім інакше, ніж у його конторі. Там вона була відвідувачкою з текою, стиснутою й ніяковою. Тут — господинею, матір’ю, жінкою, яка вміла тримати дім так, ніби порядок у ньому був єдиною територією, де вона ще могла щось вирішувати сама.

— Добрий вечір, — сказала вона й тут же зніяковіла. — Проходьте. Вибачте, у нас трохи гамірно.

З глибини дому долинув гуркіт, потім дитячий голос:

— Це не я!

— Тепер я точно вірю, що у вас є діти, — сказав Натан.

Ханна усміхнулася й відступила, пропускаючи його всередину.

У передпокої пахло випічкою, мокрими черевиками, пральним порошком і чимось м’ясним, що томилося на плиті. Дім був невеликий, але чистий до тієї межі, за якою починається вже не охайність, а праця. На гачках висіли дитячі куртки, під ними стояли черевики різних розмірів. Біля стіни — кошик із шарфами та рукавичками. На маленькому столику — миска з яблуками, шкільні папери, дитячі малюнки, стара родинна Біблія в потертому шкіряному палітурі.

Четверо дітей Ханни з’явилися не одразу, але Натан відчував їхню присутність за звуками. Хтось шепотівся за дверима. Хтось пробіг коридором і був тут же спійманий суворим материнським «тихіше». Потім із кімнати визирнула дівчинка, та сама Лілі, яку він уже бачив у конторі. За нею — хлопчик років восьми, худий, серйозний, із настороженим поглядом. Ще двоє трималися глибше: старша дівчинка років дванадцяти, занадто доросла для свого віку, і хлопчик, мабуть, десяти років, який дивився на Натана так, як дивляться на людину, про яку вже щось чули, але ще не вирішили, чи вірити.