Глава 1. Повернення

Натан Рід повернувся до Мерсі-Кріка не тому, що програв.

Пізніше саме так і почали говорити. У маленьких містечках узагалі не люблять складних причин. Складні причини вимагають уяви, а уява втомлює. Значно простіше вирішити: якщо людина поїхала, жила за кордоном, працювала з грошима, спілкувалася з людьми, про яких тут читали хіба що в газетах, а потім раптом повернулася назад, отже, з нею щось сталося. Збанкрутувала. Розлучилася. Зірвалася. Не витримала. Втекла туди, де її ще пам’ятали хлопчиськом.

Слово «втомився» в Мерсі-Кріку розуміли погано. Тут утомлювалися від зміни на лісопилці, від двох робіт, від кредитів, від дітей, від податків, від хворої спини й коліна, яке нило на дощ. Але щоб людина втомилася від швидкості, від рішень, від впливу, від того, що одна її телефонна розмова могла змінити долю чужого підприємства, чужого дому, чужої родини чи чужої свободи, — такого тут не розуміли.

А Натан саме втомився.

Не зламався. Не втратив хватки. Не збіднів настільки, щоб повертатися на старі вулиці, як до останнього прихистку. Просто в якийсь момент, стоячи у скляній переговорній на двадцять шостому поверсі в Сінгапурі, він упіймав себе на думці, що вже третю годину слухає людей, які говорять про гроші так, ніби йдеться про кров, а про людей — так, ніби йдеться про рядки в таблиці.

Найнеприємніше було те, що він теж умів так говорити. Краще за багатьох.

До тридцяти семи років він устиг пожити в кількох країнах, зрозуміти ціну спокійної усмішки на переговорах, розлучитися без війни, залишитися нормальним батьком для сина, зберегти гроші, зв’язки, ім’я і ту внутрішню зібраність, яку одні сприймали за впевненість, інші — за зарозумілість, а найпроникливіші — за звичку людини відповідати не лише за себе.

Його розлучення з Лорою не було катастрофою. Вони давно зрозуміли, що стали двома добре вихованими дорослими людьми, які вміють домовлятися про все, крім любові. Вони не били посуд, не ділили виделки, не намагалися знищити одне одного через дитину. Підписали папери, випили кави, домовилися про графік зустрічей, гроші, школу, канікули, дзвінки. Потім Лора навіть написала йому: «Сподіваюся, ти знайдеш місце, де зможеш просто дихати».

Тоді він усміхнувся. Йому здавалося, що дихати можна всюди.

Виявилося, ні.

Мерсі-Крік не був найкращим місцем для дихання, але він був достатньо повільним, щоб Натан нарешті почув власні думки.

Містечко лежало між двома пагорбами, мов стара монета, забута в складці долоні. Двадцять п’ять тисяч мешканців, якщо рахувати околиці, ферми, будинки біля шосе й нові квартали для тих, хто працював через мережу й називав себе «втомленими від великого міста», хоча й далі сердився через відсутність доброго тайського ресторану.

Головна вулиця називалася, звісно ж, Головною вулицею. На ній стояли окружний суд із червоної цегли, аптека родини Міллерів, банк, де відвідувачів досі називали на ім’я, перукарня з облупленою вивіскою, дві кав’ярні, крамниця рибальського спорядження, похоронна контора і церква.

Церков, якщо говорити точно, було понад десяток.

У Мерсі-Кріку церкви розмножувалися тихіше, але впертіше, ніж торгові лавки. Коли в родині сварилися два брати, за рік у кожного вже була своя громада, свій проповідник, своє тлумачення спасіння і своя причина вважати сусідів недостатньо чистими перед Богом.

Найпомітнішим серед них було Братство Заповітного Світла. Воно було не найбільшим у місті, зате, безперечно, найупевненішим у власній обраності. Ним керував пастор Еліас Вітакер.

Родина Вітакерів була для Мерсі-Кріка чимось середнім між релігійною установою, старою династією і погодним явищем. Про них говорили всюди, як говорять про грозу на обрії: хтось із повагою, хтось із роздратуванням, але всі — з урахуванням того, що вона існує.

У пастора було дев’ятеро дітей, і кожен із них так чи інакше продовжував справу віри, родини, правильності й того особливого різновиду моральної вищості, який найкраще тримається на чужих помилках.

Але до Вітакерів Натан тоді ще не мав жодного стосунку.

Він приїхав до містечка наприкінці вересня. На старенькому пікапі, купленому не тому, що він не міг дозволити собі кращу машину, а тому, що хотів річ, яку не шкода подряпати. У кузові лежали дві валізи, коробка з книжками, переносний комп’ютер, кілька тек, пара дорогих костюмів, які в Мерсі-Кріку виглядали б майже зухвало, і кавоварка, до якої він із незрозумілої причини ставився тепліше, ніж до більшої частини меблів, залишених у попередньому житті.

Будинок він винайняв на околиці, у вдови на ім’я місіс Гарпер. Будинок був одноповерховий, білий, із ґанком, скрипучими сходинками й видом на поле, де вранці стояв туман. Місіс Гарпер попередила, що взимку вітер «ріже до кісток», а влітку в підвалі іноді тхне сирістю.

— Я жив у місцях, де сирість коштує дорожче за оренду, — сказав Натан.

Місіс Гарпер не зрозуміла жарту, але вирішила, що він приємний.

На третій день після повернення він зайшов до кав’ярні «У Дейзі» й замовив чорну каву. За стійкою працювала жінка років п’ятдесяти п’яти, з обличчям людини, яка пам’ятає всіх, навіть якщо вдає, що ні. Вона поставила перед ним чашку і примружилася.

— Ти ж Рід?

— Від народження.

— Син Томаса Ріда?

— Онук. Томас був моїм дідом.

— Господи. А я пам’ятаю тебе отакеньким.

Вона показала рукою висоту, на якій насправді могла б бути хіба що валіза.

Натан усміхнувся.

— Добре, що я виріс.

— Кажуть, ти жив у Європі.

— Трохи.

— І в Азії?

— Трохи.

— А тепер повернувся.

— Як бачите.

Вона налила кави собі, хоча явно була не на перерві.

— Надовго?

Натан подивився у вікно. Головною вулицею повільно їхав шкільний автобус. За ним, не поспішаючи, тягнувся запилений вантажний автомобіль із причепом. На розі двоє чоловіків сперечалися біля газетного ящика, хоча газети давно вже не були причиною для справжніх суперечок.