Глава 33

Герцогиня Віола і її син кинулись геть з підвалу рятувати Алекса, а от відьма не стала корчити з себе героя і навіть не смикнулась, розляглась на підлозі та прикрила очі відчуваючи себе розбитою.

- Мій онук… Він буде жити? – раптом запитав привид, про якого Тесалія навіть забула.

Вона розплющила очі і побачила перед собою напівпрозоре обличчя статного чоловіка в роках, з втомленим обличчям та згаслими очима, але досі вперто стиснутими від хвилювання зубами та хмурими бровами. І навіть будучи привидом він смів вимагати відповіді.

- Не знаю… не впевнена. Я зробила все, що могла. Але магія зцілення – не мій профіль.

- Ти повинна допомогти йому! – настирливо прогарчав привид.

- Ще мені покійники не розказували, що робити, - раптом розлютилася Тесс. – Не надто багато на себе береш?! Я мало не вичерпала себе! Подивись!

Відьма підняла руку і показала шкіру, що помітно зістарилась на тильній стороні долоні.

- Темна відьма і пожертвувала собою за для звичайного смертного? – раптом хмикнув чоловік. – Певно він тобі дійсно небайдужий… Хто він тобі?

- Не твоє діло. А не замовкнеш – розвію! – гаркнула відьма і сердито зітхнула, повернувшись на бік і скрутившись клубочком. – Всі амулети на цього демона витратила… Гадство! І так спати хочеться…   

Цього разу привид нічого не говорив, розумів, що краще не лізти під гарячу руку. Особливо – темній відьмі. Тут і прилетіти могло. Тож мовчки зітхнув і полетів оглядатись. Давно вже він свої володіння не обходив, давно не бачив, що навколо відбувається, як його сім’я живе…

Тим часом Тесалія важко зітхнула, ледь чутно покликала Лапусю й попросила духа розбудити її, як тільки приїде цілитель. Та одразу ж провалилася у глибокий, міцний сон, який мав хоч трохи відновити її вичерпаний магічний резерв. Останнє, що вона встигла побачити перед тим, як заплющити очі, це сяючий вихор із десятків душ над маєтком. Вона лише щиро сподівалася, що звільнені від демона привиди відійдуть у небуття самостійно, без її втручання.

Приблизно за годину, коли до маєтку нарешті прибув викликаний Вороном цілитель, Лапуся лагідно й турботливо ткнулася вогким носом у щоку відьми.

Тесс важко сіла на підлозі, стиха вилаялася на весь світ і пробурмотіла:

- Лапусю... позич мені свої очі…

Дух коротко мявкнув й стрімкою тінню понісся сходами наверх, у спальню Алекса. Тесалія, залишаючись у підвалі, заплющила очі й налаштувалася на котячий зір свого магічного помічника.

Через дух Лапусі вона побачила, як сивий цілитель гарячково чаклує над непритомним лордом. Маг справді робив усе можливе: під його пальцями тіло Алекса відновлювалось, а енергетичні канали, які роками не піддавалися жодному лікуванню через присутність малого демона, зараз відновлювалися з вражаючою швидкістю. Цілитель щиро дивувався такому результату, не розуміючи, що головне джерело хвороби нарешті знищено.

Проте всі його старання торкалися лише плоті. Понівечена душа Алекса так і не бажала чіплятися за життя. Вона байдужо дрейфувала всередині, і Тесс була абсолютно впевнена: як тільки вона зніме свій магічний кокон, душа лорда просто розвіється у небутті.

Зрозумівши, що навіть найкращий цілитель тут безсилий, відьма розчаровано відкинулася назад на холодну підлогу підвалу. Тесалія заплющила очі, намагаючись змиритися з гірким фактом: вона не зможе навіть нормально помститися цьому вередливому, упертому егоїсту. І, звичайно ж, Тесс ні за що у світі не зізналася б сама собі, що десь у найглибших куточках її темного серця все ще палає кохання до цього гівнюка.

Змучено застогнавши, відьма розплющила очі й подивилася крізь простір кам’яних плит підвалу прямо на небо. Там, над дахом маєтку Вільтів, усе ще кружляв вихор неупокоєних душ. Вони не йшли геть, застрягнувши в цьому вимірі.

- Ну ні, так діло не піде... З вами теж пора розібратися, - нахмурившись, тихо пробурмотіла вона.

Тесалія глибоко вдихнула, намацала у своїй кишені ритуальний клинок і без вагань полоснула гострим лезом по долоні. Відьомська кров проступила і краплина за краплиною полилась на земляну підлогу підвалу.

З її вуст полилися звуки древнього, як самий світ, заклинання. Це був ритуал заклику істоти, могутнішої за будь-якого демона, відьом чи саму магію. Вона кликала Жнеця Смерті…

У ту ж мить простір навколо Тесалії здригнувся й завмер. Температура в підвалі впала до лютого, крижаного морозу – подих відьми миттєво перетворився на білу пару, а іній візерунками швидко вкрив стіни й підлогу. Час буквально зупинився: крапля крові, яка саме падала з її долоні, застигла в повітрі прозорою рубіновою кулькою.

Тіні в кутку підвалу згустилися, закручуючись у моторошний чорний вихор, з темряви якого повільно матеріалізувалася висока, моторошна постать у чорному балахоні, що, здавалося, поглинав усе світло. У його блідій руці стискалася велетенська, гостра коса, вкрита магічним сяйвом. З-під глибокого каптура виглядала лише частина блідого, наче крейда, обличчя з загостреними вилицями. А на губах Жнеця грала дика, трохи божевільна й моторошно-широка посмішка.

- Як посміла, ти, смертна відьмо, потурбувати мене та відволікати від істинно важливих справ?! – пронісся луною моторошний голос Жнеця, від якого по спині Тесалії побігли мурашки. Але зустріч ця була не першою за стільки років існування відьми. Тож, зібравши всю свою сміливість, вона зухвало посміхнулась.

- Я теж рада тебе бачити, Жнець. Сподіваюсь, ти у гарному настрої, бо я маю для тебе роботу…