Глава 15

Повернувшись до своєї кімнати, Тесалія з полегшенням зачинила двері й нарешті дозволила собі трохи розслабитися. Проте відпочинок відкладався. Не встигла відьма навіть нормально вмитися й змити з обличчя кіптяву від спаленого підкладу, як простір навколо неї наче завібрував.

Її відьомське єство миттєво зреагувало на різку зміну фону: до маєтку на шаленій швидкості наближався чужинець.

Тесс насторожилася. Вона швидко підійшла до своєї дорожньої сумки, дістала звідти кілька захисних амулетів з темного обсидіану, які надійно приховували її власну магію від сторонніх, і поспішила до вікна.

Притиснувшись до рами, вона обережно відгорнула важку штору й прищурилася. До парадного входу маєтку підкотила розкішна, але заляпана грязюкою карета. Коні важко дихали, з ніздрей ішла пара – їх явно гнали на межі можливостей. Дверцята екіпажу з гуркотом відчинилися навстіж, і звідти буквально вискочив чоловік, який, навіть не попіклувавшись зачинити за собою, кинувся до парадного входу. Він був невисоким, сивоволосим та одягненим у дорогий камзол. Його різкі, холодні аристократичні риси обличчя зараз виглядали занадто схвильованими, а в рухах читалася неприхована паніка.

- Цікаво... і хто ж це у нас так сильно поспішає? – тихо пробурмотіла Тесс, і в її очах спалахнув мисливський азарт. – Тінь, перевір.

Чорна кішка, не чекаючи додаткових наказів, згустком темряви зіскочила з підвіконня і буквально розчинилася в тінях кімнати, прямуючи до виходу. Відьма сіла в крісло, зашепотіла древнє заклинання зв'язку і заплющила очі.

Секунда – і свідомість Тесс перемістилася. Тепер вона дивилася на світ золотавими очима свого фамільяра, сприймаючи звуки й запахи набагато гостріше.

Кішка блискавкою мчала коридорами, тримаючись найтемніших кутків, і невдовзі наздогнала невідомого гостя. Чоловік важко дихав, його чоботи гучно цокали по мармуру холу. Він явно знав, куди йти, і шалено хвилювався. Але раптом гість різко зупинився як укопаний на півдорозі до сходів.

Назустріч йому повільно спускався герцог Ворон Вільт. На його руках лежало бездиханне, змарніле тіло Сибіл, загорнуте в темне простирадло.

- Ворон, моя донька, як ужалена, кинулась сюди… нічого не пояснила… я хвилююсь… Що це в тебе?

- Граф Ріст... мені дуже шкода, - важко зітхнув герцог, зробивши крок назустріч і трохи піднявши ношу, дозволяючи батькові побачити спотворене смертю обличчя дочки.

Сивоволосий чоловік побілів як стіна. Він хитнувся назад, хапаючись рукою за груди.

- Ні... цього не може бути... це не вона! – простогнав граф, а його голос зірвався на хрипкий крик. – Вороне, благаю тебе, не кажи мені, що це – Сибіл!

- Мені шкода, - знову глухо відповів герцог.

Він спокійно тримав удар, спостерігаючи, як граф Ріст підходить ближче. Старий батько тремтячими руками відкинув край тканини і застогнав, миттєво змінюючись в обличчі від невимовного болю. Те на що перетворилася його колись гарна донька після відьмацького відкату, викликало жах.

- Ні, ні, це не вона! Це не може бути вона! – закричав граф Ріст на весь хол і в розпачі схопився за голову.

Тим часом через очі кішки Тесс уважно сканувала прибулого графа. Навколо нього не було й натяку на активні магічні канали. Відьма задоволено хмикнула про себе:

- Все ясно. Батько – абсолютно чистий смертний, жодним темним магом тут і не пахне. А от донечка явно гралася з вогнем за його спиною... Може, у матінку пішла?

В холі ж продовжувалась розмова.

- Як це сталося, Вороне?! – граф Ріст схопив герцога за грудки пошарпаного камзола, дивлячись на нього божевільним поглядом. – Що з нею сталося?! Вона ж була здорова!

- Ріт, пробач... Я сам не розумію, - тихо хитнув головою герцог Вільт.

Його голос звучав ідеально рівно, він і оком не змигнув, видаючи цю брехню. Ворон зараз захищав свою сім'ю, свою відроджену дружину Алісію та таємницю Тесс, тому жоден мускул на його обличчі не виказав правди. Для всього світу Сибіл померла від раптового нападу родинного прокляття Вільтів.

- Я казав! Я ж їй казав! – прошипів Ріст та випустив одяг герцога, а з очей бризнули сльози. Він безпорадно заридав, гладячи холодний, зморшкуватий лоб мертвої доньки. – Я попереджав її, що ваш дім проклятий, що сюди не можна їздити! Що тут гніздо смерті! А вона все одно рвалася сюди кожен день, наче проклята... Тут сидить зло, древнє зло, яке знищує абсолютно всіх, хто переступає цей поріг!

Граф Ріст раптом злісно витер сльози і з дикою рішучістю подивився на Ворона.

- Віддай мені її! Негайно віддай мені Сибіл! – гаркнув він, силою забираючи важкий труп дочки з рук герцога.

Він ледь утримував її тіло, хитаючись під вагою, але не дозволив Вільту навіть допомогти. Розвернувшись, граф Ріст важко попрямував до виходу, тримаючи на руках свою страшну ношу. Уже біля самих дверей він обернувся і викрикнув у порожнечу холу свій останній, сповнений ненависті вирок:

- Ви всі прокляті! Чуєте?! Ви всі здохнете в цьому замку!

Важкі парадні двері з гуркотом зачинилися за ним, залишаючи по собі лише дзвінку, гнітючу тишу.

Тесалія розплющила очі у своїй кімнаті й солодко потягнулася, повертаючись у власне тіло. На її губах заграла хитра, задоволена посмішка.

- Ну що ж, графе Ріст, - прошепотіла вона, дивлячись на двері, у які шмигнула її кішка. – Зло тут справді сидить. Тільки тепер у цього зла дуже великі плани на маєток і їх мешканців...