Глава 6

- Ти не відповіла! – ледь не прошипів чоловік, дивлячись на відьму з-під лоба та все більше дратуючись від власної безпорадності. – Хто ти і що тут робиш?!

- Я – ваша гостя. Що роблю? Їм, - знизала плечима відьма, піднявши шматок бутерброда і відкусивши. – Хочеш? Дуже смачно.

Гарне обличчя чоловіка навіть перекосилось, а на вилицях заграли жовна, коли незнайомка спокійно пройшла в кімнату та безтурботно плюхнулась на край ліжка, оглядаючись, наче в себе вдома.  

- Дражнишся? Ти досі не представилась!

- Ти теж, - посміхнулася Тесалія, незворушно схиливши голову.

- Гостиш в моєму домі, а навіть ім’я мого не знаєш?!

- А хіба не Ворон Вільт тут хазяїн? – здивовано хмикнула Тесс і посміхнулась. – То що тобі потрібно? Чого голосив?

- Розбуди слуг… мені потрібна їх допомога, - скрипнувши зубами, гнівно глянув на неї чоловік.

- Ні. Хай посплять. Вони мені зараз заважатимуть. То що ти хочеш? Пити? Їсти? Судно принести?

- Не твоє діло, - гаркнули їй у відповідь.

- Тц, і хто ж тебе з людьми вчив розмовляти? Ні поваги, ні ввічливості. А я ж тобі допомогти намагаюсь! – закотила очі відьма. – Якийсь хамуватий герцог пішов.

- Знущаєшся?! – витріщився на неї чоловік, явно дивуючись такій неповазі та непослуху.

- Звичайно. А ти тільки зараз зрозумів? – розсміялася відьма і піднялась під ошелешеним поглядом незнайомця, що явно звик до покірності та лебезіння. – Ну добре, якщо тобі нічого не треба, то я пішла. Тільки не верещи, бо присплю.

- Що зробиш?! – округливши очі, витріщився він на дівчину, явно не вірячи в почуте.

- Вкладу в ліжечко. Ти вибач, але в мене купа справ і на капризи лордів немає часу. Не знаю, як ви взагалі живете в цьому домі, але пора тут прибратись… - задумавшись, про себе бурмотіла відьма, та направилась до дверей.

- Стій! – крикнув чоловік.

- Ну що ще?!   

- Як тебе звуть?

- О, це складне питання… але можеш називати мене Тесс, - посміхнулася відьма і зробила реверанс. Досить вправно та елегантно, як для простолюдинки.

- Тесс… Добре, Тесс, допоможи мені дістатись крісла, - кивнув лорд в бік схожого на інвалідне, але з дерев’яними колесами, крісло. – Вивези мене на терасу. Тут душно… мені не вистачає повітря.

Відьма зітхнула, дивлячись на нечисть, що перелізла на груди чоловіка, і покачала головою.

- Добре, але повітря тут достатньо і душить тебе не кімната, а та погань, що сидить зараз у тебе на шиї, - зітхнула відьма і підвезла крісло під пильним поглядом завмерлого від шоку лорда.  

- Погань? Сидить у мене на грудях? – прошепотів він, дивлячись на незнайомку, що прикотила візок і якраз вмощувала його поруч.

- Так. Саме тому цілителі і не здатні тобі допомогти. Можу навіть уявити, скільки їх тут перебувало. І від усіх ніякої користі, так?  

- Так… А ти звідки знаєш? Ти маг? – видихнув чоловік, вп’явшись пильним поглядом в очі відьми.

- Можливо.

- Значить, на мені прокляття?

- Можливо.

- А допомогти ти мені можеш? Зняти прокляття?

- Можливо, - вкотре повторила Тесалія, постійно посміхаючись.

- Тобі щось треба від мене за це, чи не так? Плата?

- Звичайно.

- Скільки? Скільки ти хочеш? Я заплачу! – гарячково говорив лорд, схопивши дівчину за руку. – Якщо допоможеш, обіцяю, до кінця життя в грошах нестачі не відчуєш.

- Хм… і договір зі мною складеш?

- Складу… Якщо ти мене вилікуєш.

- А якщо я скажу, що мені від тебе не потрібні гроші, - знову хитро посміхнулась дівчина.  

- Що тоді? – нахмурився лорд, зводячи брови.

- Ти. Одружись на мені. Тоді я тебе вилікую, - спокійно промовила гостя, продовжуючи мило посміхатись.

Від здивування чоловік навіть відсахнувся і знову оглянув незнайомку, вперше подивившись на неї, як на жінку… на довге чорне волосся, що розсипалося по тонким плечам, на струнку фігуру в нічній напівпрозорій сорочці, що окреслювала повні груди та широкі стегна, на привабливе обличчя з пухкими губами, маленьким носиком та глибокими сірими очима, в яких, здавалося, можна було втонути.

- Навіщо тобі це?

- А якщо я скажу, що ти мені сподобався? – підмигнула відьма і кивнула на крісло.

- Я скажу, що це брехня, і тобі від мене потрібно щось інше… - бурмотів лорд, роздумуючи та перетягуючи неслухняне тіло на візок. – Якщо ти сподіваєшся отримати титул та землі герцогства, то дарма. Мій брат передасть це все своїм дітям…

- Мене не цікавить спадок твого брата. Але умови угоди ти тепер знаєш. Захочеш вилікуватись – спочатку одружись на мені, - хмикнула відьма та повезла чоловіка на терасу.

- І ти залишиш мене тут самого з нечистю на шиї?

- Ти з нею не перший рік живеш, тож, гадаю, ви вже звикли до компанії один одного, - хмикнула відьма, встановлюючи крісло в бік нічного місяця, що сяяв над містом.

- Ти хочеш заміж за мене, але навіть не спитала, як мене звуть, - ображено кинув лорд, підтиснувши губи.

Тесалія раптом перестала посміхатися, вона схилила голову, заглядаючи в його незвичайні очі, і тихо відповіла:

- Я здогадуюсь… Але не хвилюйся, завтра ти мені представишся. До речі, не забудь зробити вигляд перед братом, що ми бачимось вперше, щоб мені не довелось вправляти тобі мізки.

- Хм, більш романтичної пропозиції руки і серця годі й шукати, - фиркнув чоловік в темряву.

- Не хвилюйся, на твоє серце я не претендую, - розсміялася відьма, повертаючись в дім.

На неї чекала робота…