Глава 5

Чому Тесалія не спішила використовувати магію? Як не дивно – не уявляла з чого починати – у відьми, як на атракціоні чи ярмарці, очі просто розбігались. Тож послухала вона внутрішній голос, а точніше – бурчання шлунку, який тягнув жінку на кухню. І дорогою навіть очі витріщила, коли перед нею, наче миші, перебігали дорогу малі шикси – невеличкі згустки нечисті, схожі на хом’яків. Дрібнота – але харчувалися вони емоціями і в основному негативними, в силу того, що їх викликати легше. А тому і провокували мешканців на сварки, ховаючи, розбиваючи та псуючи речі. Загалом, хитрими були тварюки.

- А ну геть з дороги, - гаркнула відьма, випустивши силу та ляснувши їх під пухнасті задки. Писк і вереск шиксів змусив Тесс скривитися, але вже точно не пожалкувати – цих шкідників треба було якнайшвидше виводити з дому.  

Хоча… коли дорогу їй перегородив виючий неупокоєний дух з жахливим моторошним виглядом та перекошеним обличчям, Тесалія забула про шиксів і сама простогнала.

- Та скільки ж вас тут водиться?! Я сьогодні до кухні дійду?! А ну пішов звідси! – гаркнула відьма, махнувши рукою та шпурнувши подалі привида, що вже перетворювався на полтергейст. Та зітхнула, бо його все одно доведеться розвіювати. І робити це потрібно було правильно, щоб поганець не повернувся та не сіяв більше хаосу.

- Здається мені, що ми тут надовго залишимось, - мявкнула Тінь, м’яко крокуючи поруч.

- Так, але спочатку поїмо, - відповіла Тесс, спускаючись парадними витими сходами з витонченим різьбленням та роздивляючись портрети на стінах. І навіть скривилася, коли деякі з них почали повертатись в її бік і корчити пики. Тесалія тільки очі закотила, розуміючи, що привиди тут просто знахабніли. Та посміхнулася, адже вже скоро вона до них добереться. А поки, жінка з насолодою відчиняла двері кухні на першому поверсі.

Як не дивно, саме в цей момент вона відчула гуркіт в бік по коридору та стогін. І завмерла, нахмурившись.

- Тінь, люба, глянь що там, а я нам поки приготую поїсти, - кинула відьма, заходячи на кухню та оглядаючись в пошуках кладової.

Шинка, сир, масло і хліб знайшлися одразу. Тож нічний перекус для неї і фамільяра забезпечити таки вдалося. І коли кішка повернулася, задоволена Тесалія вже смакувала бутерброд і посунула ближче до Тіні блюдце з нарізаним м’ясом.

- Пригощайся, це дійсно смачно, - кивнула відьма, підмигнувши. – Ну що там? Полтергейст бунтує чи ще щось цікаве, чого ми ще тут не бачили?

- Цікаве… не бачили… - муркотіла кішка, кинувшись до тарілки та активно пережовуючи шинку. – Там чоловік… у спальні… по підлозі повзає… не спить…

- Не спить? Не зрозуміла… я ж наклала сонне закляття на весь дім! – здивовано протягнула Тесалія, завмерши та навіть жувати зупинившись. – Хіба що він… володіє магією…

- Не впевнена, не пахне від нього силою… а от хворобою - так, - чавкаючи, бурмотіла фамільяр.

- Значить треба глянути і розібратись. Не хочу, щоб мені заважали. Шпигун під боком – річ неприємна, - хмикнула відьма і, захопивши залишки бутерброда, направилась шукати того бадьорого засранця, що міг порушити її плани.  

Тесалія йшла темним коридором, наче королева після успішної коронації, доїдаючи бутерброд та ліниво розганяючи шкідників. Шикси знову спробували перебігти їй дорогу, але після короткого помаху відьмацьких пальців розлетілися по кутках, жалібно попискуючи. Нахабний привид, що визирнув із гобелена, отримав такий важкий погляд сірих очей, що миттєво злився з текстурою тканини, вдавши, що його тут ніколи й не було.

- Розпустив вас тут Вільт, зовсім розпустив, - бурчала Тесс, жуючи шинку. – Нічого, я з вас швидко дурість виб'ю.

Проте, що ближче вона підходила до потрібних дверей, то виразнішим ставав важкий, хрипкий стогін, який раптом переріс у роздратований, безсилий крик:

- Та де ж ви всі вештаєтесь?! Гас! Лерс! Вільям! Хоч хто-небудь!

Тесалія м'яко штовхнула плечем масивні дубові двері й зазирнула всередину. Кімната тонула в густих сутінках, але відьмацький зір чітко зафіксував картину: на розкішному перському килимі, заплутавшись у ковдрі, лежав чоловік. Він був високим, молодим, із розкиданим по плечах чорним, як смола, волоссям. Його сорочка була розстебнута, а бліді пальці судомно впивалися в оббивку масивного крісла, намагаючись підтягнути вгору важке, абсолютно неслухняне тіло. Ноги чоловіка безпорадно волочилися по підлозі.

Кидатися на допомогу Тесс не спішила. По-перше, вона була темною відьмою, а не сестрою милосердя, а по-друге – її досі мучило питання, чому це анатомічне непорозуміння не спить під її закляттям.

Прикривши очі, Тесалія пустила тонку нитку магічного сканування. Результат змусив її здивовано звести брови.

- Ого... – ледь чутно видихнула вона.

Чоловік був кровно пов'язаний із герцогом Вільтом – його молодший брат. Але якщо від самого герцога магією навіть не пахло, то всередині цього молодика сила буквально закипала, замкнена в щільний, отруйний кокон. Його параліч не був звичайною хворобою. На спині чоловіка, міцно обхопивши його за шию і плечі довгими, тонкими вугільно-чорними лапами, сиділа огидна нечисть. Вона смоктала його магію, наче стиглу ягоду, і паралізувала нерви.

Саме в цей момент, відчувши присутність чужого чаклунства, чоловік різко смикнувся і повернув голову в бік дверей.

Тесалія завмерла, а недоїдений бутерброд ледь не випав з її рук.

Серце пропустило удар, а в голові на мить запалала абсолютно недоречна паніка. З уривків тіней на неї дивилося обличчя з її минулого на Землі. Правильні, різкі риси, знайомий поворот голови, тонкі губи... Це був він. Чоловік, якого вона колись кохала так сильно, що мало не спалила власну душу від розпачу, її перша, нещаслива і невзаємна любов. Тесс зробила несвідомий крок уперед, але тут чоловік ширше розплющив очі, і мара миттєво розвіялася.

Його очі не були карими. Вони горіли дивним, глибоким, майже гіпнотичним фіалковим кольором. Справжній колір заблокованої магії. Ці очі дивилися на неї з такою люттю і гордістю, що Тесалія остаточно прийшла до тями, подумки давши собі ляпаса за секундну слабкість. Схожість – була лише жартом долі, тож відьма швидко зібралась і прийшла до тями. Перед нею зараз сидів просто паралізований тутешній маг. І крапка! А те, що серце підскочило – не біда, з ким не буває. І в неї мине.