Глава 2

Що ж, очікування Тесалії виправдались – розкішна біла карета в срібному оздобленні зупинилась посеред дороги якраз навпроти відьми. Кучер оглянув місцевість і не побачивши на відкритих зелених полях небезпеки, пришпорив коней. З карети зіскочив лакей та підбіг до Тесалії, присівши та прискіпливо оглядаючи постраждалу.

- Міледі! Міледі, ви мене чуєте? – співчутливо заходився молодий чоловік, підхоплюючи під голову безпритомну дівчину та намагаючись привести її до тями, хляпаючи долонями по щоках.

- Ммм, - замичала відьма, скривившись і відвертаючи обличчя, та знову прикидаючись непритомною.

- І що ж ми тут маємо? – гримнув за спиною лакея хриплий голос поважного пана, що спускався з карети.  

З образу пораненої Тесалія виходити не збиралась і відкрито роздивитися незнайомця наразі не могла, але як відьма відчувала і знала – чоловік був високим, середнього віку і можливо навіть привабливим, хоч і трохи огрядним. Але головне – заможним та, схоже, при титулі.

- Ваша Світлість, це явно леді, подивіться на сукню: тканина дорога і оздоблення незвичайне. Певно вона зі столиці.

- Можливо… тільки що з нею трапилось? Речі не вкрали, коштовності на ній… Ще й котеня жметься, - зітхнув незнайомець, дивлячись на Тінь, що теж змінила личину. Та ще й тихо мявкала, перебираючи лапками і створюючи ну зовсім жалісливу картину.

- Може кінь скинув? Хоча я їх поблизу не бачу…  

- Напевно… Ну що ж, лишати молоду леді без свідомості на дорозі не можна. Давайте, несіть її до карети, побуде поки в нас. Та й лікаря б їй викликати чи цілителя. Хоч будемо знати що з нею і хто взагалі вона така. А вже там розберемся, що далі робити і куди її відправляти.

- Як скажете пане, - кивнув лакей і підняв дівчину, заносячи всередину.

- А ти що дивишся? – кинув незнайомець, оглянувши котеня, що сиділо в траві і голосно мявчало. І зглянувся, підхопивши на руки. – Хочеш з хазяйкою? Ну добре, але май на увазі, в мене малі діти вдома. Тож якщо відірвуть хвоста – не жалійся, сам винен будеш, що в руки попався. І не вздумай мені в кареті нагадити!

Котеня несподівано коротко мявкнуло, наче зрозуміло сказане, і одразу скочило прямо з рук чоловіка на свою хазяйку, що лежала на лаві. Та вклалося в складках сукні.

- І де ж ви взялися на мою голову, -  пробурмотів чоловік, та наказав рушати.

Всю дорогу Тесалія намагалася не звалитися з приколоченої лавки. Та навіть ці зусилля не відволікли її від того, що ігнорувати вона не могла, як будь яка інша темна відьма, – смертю від Його Світлості тягнуло, аж ніс свербів. Хоча й не його власною, а його роду, на якому явно лежало не одне прокляття. Тож Тесс навіть не витримала і силою потягнулася до чоловіка, відволікаючись настільки, що мало не звалилась з сидіння. За що отримала гострими кігтями наганяй від Тіні по нозі.

Тесс застогнала, зображуючи біль, хоча насправді вже вхопила рукою фамільяра за хвоста.

- Потерпи, дівчинко, ми вже майже приїхали, - промовив чоловік, виглядаючи в віконце.

І справді, через кілька хвилин карета виїхала на рівну дорогу та зупинилася біля великого маєтку.

Дверцята відкрились і молодий лакей підхопив дівчину на руки, проносячи повз охаючих слуг прямо за дворецьким.  

Кімнату незнайомці виділили пристойну і навіть кошеня залишили. Служниці її вмили, переодягнули та вклали у ліжко, а по їх тихому перешіптуванню відьма зрозуміла, що і лікаря їй уже викликали.

Та нахмурилися. Одне діло – заморочити голову простим людям, і зовсім інше – магу цілителю. Тож як тільки слуги вийшли з кімнати, Тесалія сіла в ліжку і зітхнула, погладивши кішку.  

- Мага треба затримати. Розголос зараз нам не потрібен.  

- Що пропонуєш? Вбити його?

Кровожерливістю Тесалія не страждала і вбивати без особливих потреб не любила, хоча сила і вимагала. Тож закотила очі і шикнула на фамільяра.

- Зрозуміла. Не кривдити. Тоді що? Кинутись його коню під копита? – невпевнено обрала другий варіант Тінь.

- Ні, краще заплутаємо дороги перед його очима, - посміхнулась Тесалія і кивнула до фамільяра. – Чекай на першому перехресті доріг.

- Чому знову я?

- Тому що мою відсутність помітять. І досить стогнати, ти вже за хвилину зможеш дістатися туди.

Кішка зітхнула і стрибнула з вікна, розчиняючись в тіні. А Тесалія хмикнула, знаючи, що завдання це для неї нескладне. Не просто так її фамільяр отримав своє ім’я – бо міг вмить дістатись в будь-яку точку планети, де була тінь. Тож відьма не хвилювалась – завдання буде виконано. А поки що…

Поки Тесалія активно вдавала постраждалу, очікуючи, коли до неї в кімнату нарешті зайде хазяїн і вона зможе розіграти свою партію.

Що ж, довго відьмі чекати не довелось – її рятівник гримнув дверима і зупинився неподалік від ліжка. За ним слідом в кімнату зайшла молода дівчина, а пізніше – затупотіли маленькі ніжки.

- Тату, тату, а вона теж вмирає? – запищала дитина.

- Будемо сподіватись, що ні, - відповів хазяїн дому.

- Це нам цілитель скаже, - холодно і спокійно зауважила дівчина. – А сподівання тільки заважають приймати дійсність.

- Тая, припини розводити негатив, - гримнув чоловік, голосно сопучи носом.

- Це не негатив. Це наша реальність! І дівчині цій явно не пощастило.  Краще б ти залишив її на дорозі, шансів вижити у неї було б більше.

- Можливо. Але скоро прибуде цілитель, він обов’язково допоможе їй. А потім вона поїде. Тож ти марно хвилюєшся.

- Якщо він допоможе їй так само, як нам, то ти тільки марно витратиш гроші, - невдоволено кинула дівчина, зацікавивши відьму своїми словами настільки, що та зрозуміла – пора прокидатись. І застогнала, повертаючи голову і відкриваючи очі. Тесалія повільно окинула оком присутніх, що обступили ліжко й нависали над нею, і нахмурилась, повільно моргаючи.

- Хто ви?.. Де я?... – хрипло запитала відьма, оглядаючи незнайомців і розкішну.

- Ти в безпеці, - відповів високий статний чоловік з бородою та сивиною на скронях, нагадуючи церковнослужителя. Його погляд був втомленим, але очі світились цікавістю, а на губах грала посмішка. – Не хвилюйся. Я – герцог Ворон Вільт. Це мій дім і мої діти – Тая і Ріт.