Глава 1

Трохи похитнувшись, Тесалія міцно ступила на кам’яну дорогу з вибоїнами, в яких мало ноги не залишила. І нахмурилася. Все ж, добре, що вона підготувалась, взувши зручне взуття та одягнувши підходящу для даної епохи, сукню.  

- Куди нас з тобою занесло? – протягнула відьма, оглядаючись і вдихаючи чисте повітря.

Прямо перед нею розкинулось велике місто з білими будинками і дахами з червоної черепиці, що на фоні вимощених камінням доріг та зелених садів виглядало казково і мальовничо, наче з картинки.  

І все ж… щось тут було не так.

- Ти це відчуваєш, Тінь?

- Жодного темного мага в місті, - мявкнула кішка, витягнувши шию і нагостривши вуха.

- Справді… тож я повторюсь: куди ми потрапили? Бо ні Калісти, ні Алести я тут не відчуваю.

- Зате нечисті повно! Просто кишить! - замуркотіла Тінь, переминаючись лапками і часто дихаючи в передчутті полювання. – Може не так вже й погано, що ми сюди потрапили?! Тут може бути справді весело! А твої подруги все-одно нікуди не дінуться.  

- Так ось в чому проблема, - нахмурилась відьма і схопила фамільяра за шкірку, як пильну ганчірку. – То це твоїх лап справа?!

- Припини! Відпусти! – мявкнула Тінь, перебираючи лапками в повітрі, але скоро понуро повисла, безсило опустивши вуха і хвіст. – Ну добре… так, це я зробила. Але подумай сама, місто, де живе темний, належить тільки йому і довго на своїй території тебе терпіти не будуть навіть твої друзі. Ви більше не кочівники… тобто, вони не кочують… і я подумала, що нам теж пора осісти. Пора звити гніздо і отримати своє місто.

- Ти подумала? – прошипіла відьма, очі якої потемніли від магії та емоцій, що захопили душу. – Наступного разу, коли знову вирішиш думати, май на увазі, що спочатку треба спитати дозволу мене! Інакше, це буде твоє останнє самостійне рішення!

Тінь притисла вуха до голови, з’їжившись від тієї сили, що рвалась з Тесалії та огортала темрявою фамільяра. І пискнула, коли відьма розтулила пальці, змушуючи кішку приземлитися на бруківку.

Що ж, хоч фамільяр і дозволила собі зайве, проте, все ж мала рацію і лише озвучила думки відьми. Тесс розуміла, що в земному світі з таким розвитком технологій їй ставало все важче приховувати свою силу. Надто багато сторонніх очей з’являлося навколо: камери, інтернет, супутники. І все було б добре, якби не особливість її магії – не могла темна відьма не використовувати її, не могла сидіти без діла, бо темрява її поглинала і спалювала зсередини. Тож постійно Тесалія шукала собі роботу, і не зрозуміло, хто того потребував більше – постраждалі від нечисті, чи сама відьма.  

А тепер, зітхнувши і опустивши сумку з пожитками та улюбленими речами, Тесс потягнулася, прикрила очі і випустила магію – пора було дізнатись, куди її привело заклинання…

Що ж, перенеслася жінка дійсно в велике місто по міркам Сейнора – в Кірдан, що стояло між столицею Аллоріном, де зараз проживала Каліста, і Ресфеном, де збиралася оселитися Алеста. І навіть посміхнулася – можливо, заклинання так спрацювало і перенесло її на середину шляху між подругами.

Тим не менш, втрачати можливість осісти Тесс не збиралася. Надто привабливим здавалась перспектива залишитись тут, адже відчувала Тесалія – роботи в Кірдані непочатий край. Та й гарне було місце, що вже казати.

 - Я знала, що тобі сподобається, - мявкнула Тінь, присівши, коли на неї шикнули.

- Багато ти знаєш, - фиркнула Тесалія і задумалась. – Треба знайти нам нове житло…

- Щось невеличке і непримітне, щоб не привертати увагу?

- Ні. Не цього разу. В цьому світі жити в тіні ми не будемо. Немає сенсу. Краще ховатися на виду. Менше підозр виникне і клієнтів знайти буде легше. Повір, серед знаті нечисті в рази більше. Та й не хочу я жити в нетрях та бідності там, де можу насолоджуватися всіма благами.

- Ви, темні відьми, надто вибагливі та охочі до комфорту.

- Ми - жінки, - посміхнулася відьма і підняла сумку, закинувши на плече. – Ходімо, знайдемо собі якийсь готель. І не відставай. Сплеск енергії при відкритті порталу могли відчути місцеві маги, тож поспішим.

- Може, ти мала на увазі трактир?

- О, так, раніше ж їх називали саме так, - видихнула жінка і хмикнула. – Як же давно це було…

- Сподіваюсь, це було не настільки давно і ти пам’ятаєш, що розплачуватись за кімнату доведеться монетами.

- Так… пам’ятаю. Саме їх ми скоро і роздобудемо.

- Не думаю, що тут танцюють стриптиз, - все ще ображено мявкнула Тінь.  

- Добирай слова. І не хвилюйся, я й не збиралась продавати це тіло. Воно варте кращого, ніж слина якихось збоченців.

- Тоді пошукаємо ломбард і здамо твої прикраси?

- І не подумаю.

- Пограбуємо когось? – здивовано муркнула кішка.

- Здається я помилилася з вибором фамільяра, - розчаровано відповіла відьма.

- Не розумію, як тоді ти збираєшся отримати монети? Все-одно жодна відьма не може начарувати собі гроші!

- Здається, скоро дізнаєшся, - кинула відьма, дивлячись в протилежний бік міста, звідки їхала розкішна карета.

- Добре. Хоча я все ще не розумію, що саме ти збираєшся робити.

- А тобі й не треба, - посміхнулася Тесалія і сіла прямо на дорогу, рвонула поділ сукні і дістала захисний амулет з сумочки, одягнувши на шию і заховавши в декольте.

- О, та ти що?! Справді?! Будеш прикидатися опосумом?

- Мертвою я не прикидатимусь, - фиркнула відьма і посміхнулась. – Всього лише травмованою після падіння з коня.

- А кінь де?

- Втік, звичайно. Щось я тебе не впізнаю, Тінь. Де ти розгубила свої творчі таланти в брехні?

- В спробах врятувати свій пухнастий хвіст після твоїх витівок.

- Не бурчи, а краще прикидайся милою і нещасною. Он, яка заможна карета наближається. Впевнена, мимо не проїдуть.

- Гадаєш? А якщо подумають, що це засідка розбійників і пронесуться повз?

- Тоді нам доведеться йти до міста пішки, - зітхнула Тесалія і потягнула шпильку з волосся, що чорною хвилею розсипалось по плечах. – Ось так повз мене жоден чоловік не проїде.