5. Анна. Момент кінця чи початку?

— Тобі не треба виправдовуватись, — кажу я якомога рівнішим голосом і відводжу погляд.

Добре, що йде дощ, і що через шум та через самі краплі води не так помітно, що поодинокі сльозинки таки зриваються з моїх очей. Я не знаю, чому так реагую... Він мені — ніхто, ми просто знайомі... Та я навіть імʼя його тільки-тільки дізналась. Однак серце стукає часто-часто, йому все одно на всі мої думки. Воно вже чомусь вирішило, що Рус — особливий.

— Аню, — він переплітає наші пальці, привертаючи таким чином мою увагу.

Я знов дивлюсь на нього і наші погляди зустрічаються.

— Ти мені з першого погляду сподобалась, — каже він. Виглядає щирим, але мені все одно страшно...

Це він ще не знає, що я старша за нього, що я аспірантка. А що, як він взагалі на молодших курсах? Не хотілось навіть думати про це... Але краще сказати зараз. Хай відсторониться прямо зараз, розставимо всі крапки над «і».

— Руслане, ти мені теж сподобався, але ми не можемо, — я все ж відводжу погляд і злегка закусую губу, а потім, набравши в легені побільше повітря, знов дивлюсь на нього. — Я — аспірантка, по суті, можу навіть твоїм викладачем стати, тож ми не можемо...  — затараторила я і подивилась собі під ноги. — Субординація, різниця у віці і...

— Подумаєш, рік різниці! Мені взагалі на це все одно! — бадьоро каже він.

Я знов дивлюсь на його обличчя і бачу там полегшення та усмішку.

— Ну чому ти усміхаєшся, — бубню під ніс. — Мені не все одно... Я вже колись мала подібні стосунки, і мені доводилось змінювати універ.

— Ого, — він аж присвистує. — Невже до тебе приставали так само, як і той придурок? До речі, якщо буде ще лізти, скажи йому, що в тебе компромат є. Він точно відчепиться. Ніяких більше любовних трикутників та квадратів, його треба одразу поставити на місце.

— Я переживаю, як би це на тобі не позначилось... — чесно кажу я.

— Навіть не думай переживати, — усміхається він. — Я й не з таким порався. 

— Але...

— Тсс, — він прикладає пальця мені до губ. — Просто дай мені шанс. Нам. Знаєш, все ж почалось з жарту, суперечки, — він відводить погляд. — Ми з моїм ворогом-другом, Демом, посперечались, що я зможу закохати в себе будь-яку.

— Що?... — я дивлюсь на нього зі здивуванням.

— Але я зловив себе на тому, що весь час думаю про тебе. Певно, це було те саме кохання з першого погляду, — він усміхається. — Я ж в кохання ніколи не вірив, тож не одразу розпізнав, пробач. Зрозумів тільки тоді, коли до тебе пішов той старий збоченець.

— Не розкидуйся такими словами, — я злегка червонію і знов відводжу погляд.

— Я і не розкидуюсь, — серйозно каже він і торкається кінчиками пальців мого підборіддя.

Наші погляди знов зустрічаються, і я інстинктивно облизую губи. Ловлю себе на думці, що хочу, щоб він поцілував мене. І все одно, що я тільки-тільки дізналась його імʼя, все одно, що на нас крапає дощ...

Я просто хочу цього.

— Аню, ти сходиш зі мною на побачення? — запитує він пошепки.

— Так, — киваю.

— А можна, я... — він подається вперед і майже торкається губами моїх губ, але дивиться в очі, чекаючи дозволу.

Я червонію, розуміючи, що він ніби читає мої думки. А потім ледь помітно киваю. Але він все бачить, бо вже за мить його губи торкаються моїх.

Відчуваю, що вся тремчу, і не від дощу... Кожну клітинку тіла ніби пронизує наскрізь його тепло і ніжність. Я хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалась, але розумію, що так чи інакше все має кінець. 

Та цей момент — це тільки початок. І я хочу насолодитись ним, не загадуючи надто далеко наперед. Я ж думала, що більше не покохаю, але кохання — почуття непередбачуване, і застає нас в найнесподіваніші моменти. І я радію, радію, що зустріла його тут і зараз, і знаю, що тут і зараз наше спільне «ми» тільки починається...

***
От і завершилась ця невеличка несподівана історія кохання, хоча, по суті, в наших героїв все тільки почалось)) Думаю, у них попереду ще багато перепон, але вони впораються, правда?

Не видаляйте, будь ласка, книжечку з бібліотек до оголошення результатів конкурсу, якщо вона вам подобається)) Дякую))