4. Анна. Це неправильно.

«Це неправильно...» — вперто думала я, стоячи біля входу до гуртожитку.

— О, новенька! — мені на плече поклав руку той другий, який був минулого разу разом із...

Раптом розумію, що навіть імені його не знаю. Подумати тільки... Я не знаю його імені, а все одно прийшла за запрошенням...

— Тебе що, Рус покликав? — питає він. — Такими темпами він мене обійде.

— Я просто прийшла на вечірку. Не до Руса, чи когось, — кажу, червоніючи.

— Ну авжеж, не до Руса, — хитро каже він. — Ну добре-добре, я прикинусь, що повірив тобі, ходімо! — він безпардонно хапає мене за запʼясток і тягне за собою, прямо в гуртожиток...

***

Перші півгодини люди все прибувають і прибувають, аж поки кімнати не заповнюються. Алкоголь, гучна музика... Чесно кажучи, я відчуваю себе не в своїй тарілці... Поки всі пʼють саморобні коктейлі, я наливаю собі соку, однак в коктейльний келих. Хай думають, що це коктейль.

— Ну що ж, всі вже трохи випили, давайте почнемо нашу розважальну програму! — заявляє одна з дівчат, видно, місцева «зірка», і бере зі столу порожню пляшку. — Пляшечка! Всі, давайте, сідайте в коло!

Я вже хочу розвернутись і піти: не вистачало мені ще цілуватись аби з ким! Але раптово бачу, що до кімнати заходить мій студент-рятівник. Наші погляди одразу ж зустрічаються. Розумію, що щойно бачу його, починаю усміхатись. Певно, він все ж чимось зачепив мене... Але це неправильно, я — викладачка, аспірантка, а він — просто студент.

Не встигаю я про це подумати, як вже опиняюсь в колі й гра починається... Він опиняється прямо біля мене, запрошує сісти на подушки.

— Дуже радий, що ти прийшла, — каже Руслан.

Я, схоже, злегка червонію, і він помічає це, бо його усмішка стає грайливою.

Гра рухається, по черзі випадають різні хлопці і дівчата, однак до мене все не доходить. Аж раптом пляшечка вказує на Руса. Крутила якась дівчина, блондинка.

— Гей, тільки не в засос, тільки не з Данкою, — каже його друг. — Все ж, вона моя сестра!

— Та годі тобі, це просто гра, — каже ця дівчина.

Вона дуже ефектна, в гарній коктейльній сукні і з красивим, але не надто яскравим макіяжем. Вона підходить до Руслана і усміхається йому:

— Давно ми не цілувались... Зі вчора? — каже вона, не соромлячись нікого.

— Яке вчора, це три дні тому було...

А я так і застигаю... Зі вчора? Значить, вони зустрічаються?... Відчуваю, як в серце ніби голкою вкололи.

Ні, я не маю думати про нього в такому річищі...

Різко встаю з місця. Розумію, що все це — неправильно, мені не можна було приходити.

Швидко йду до виходу, навіть не озираючись. Хай думають про мене, що хочуть, це була помилка. Через мій егоїзм він також може постраждати. Окрім того, що я його викладач, ще є професор, який вже нас невзлюбив... Краще я зупиню все це, поки нічого толком й не почалось.

Чомусь від такої думки стає сумно. Я вискакую на вулицю і бачу, що почався дощ, хоча до того погода була прекрасна... Цей дощ зараз ідеально передає мій настрій... Дивуюсь, що реагую так гостро: він мені ніхто, та й я йому теж, але тоді чому мені так боляче? Швидко йду до свого гуртожитку, не даючи зрадницьким сльозам зробити моє обличчя ще мокрішим...

— Аню, стій! — чую з-за спини голос і обертаюсь. Рус мало не біжить, весь мокрий і запиханий.

Щойно дістається до мене, бере за руку:

— Аню, це не те, що ти подумала... Тоді, три дні тому, ми з тобою ще навіть не були знайомі!...