3. Руслан. Порятунок і запрошення.

В мене в голові починає зʼявлятись план. Я знаю, що такі хороші дівчатка зазвичай швидко тануть, треба тільки трохи напору. Після того, як добʼєшся таку, вона тобі проходу не даватиме. Це має бути дуже просто.

З такими думками я вирішую прослідкувати за новенькою. Коли вона йде до викладацької, я дивуюсь, але продовжую перелідування.... Хоча, вона тільки й встигає відкрити двері, а потім швидко розвертається і йде геть. Я проводжаю її поглядом, коли з викладацької вискакує один з наших професорів. Червоний, як рак, а ще... Чорт, в нього що, сорочка незаправлена та ще й ширинка розстібнута?...

Новенька швидко заходить в першу-ліпшу аудиторію, а професор прослизає слідом.

Чомусь мені неспокійно і я, не довго думаючи, і сам йду до тієї аудиторії. Так як зараз були пари, то в коридорах нікого нема і мене ніхто не бачить. Професор дуже суворий і авжеж я не збираюсь заходити... Це може скінчитись навіть вигоном, всі знають його норов.

Але я все одно підходжу ближче до дверей, намагаючись почути, що там відбувається, і до мене нарешті доносяться голоси:

—...Не ламайся ти так... Все одно інакше ти тут нічого не досягнеш, — чую я голос професора і мене аж пересмикує. — Якщо ти не зробиш це, я тебе звідси вижену...

— Відійдіть від мене, — пищить дівчисько.

Якого біса?...

Раніше, ніж думаю, я беру і відкриваю двері. Бачу, як професор притискає новеньку до стінки, затуляючи їй долонею рота.

— Чого тобі? — питає він, навіть не відсторонившись від неї.

Так, він був генієм і йому тут пробачали все, але...

Я дістаю мобільний і клацаю їх на камеру.

— Ідіоте, ти що робиш?! — він нарешті відривається від неї і кидається до мене.

Але я легко ухиляюсь.

— Ідіть геть, інакше ці фото потраплять в мережу! — заявляю я.

— Ти... Ти... Як тебе звати, шмаркач?!

— Не ваша справа, — хмикаю я і радію, що не так часто ходив на його пари. — Якщо не підете прямо зараз — я виставлю фото!

— Ми ще зустрінемось! — заявляє він і швидко йде геть.

— Ти... Що ти тут робиш? — Анна червоніє і відводить погляд, поправляючи свою сорочку.

— Він нічого тобі не зробив? — я підходжу ближче і оглядаю її. — Давай я проведу тебе додому.

— Але у мене ще є пари... — розгублено каже вона, все ще відводячи погляд.

— Думаю, ти не в тому стані, — беру її під руку. — Напиши комусь повідомлення, попередь. Не виженуть тебе за один прогул, ось побачиш...

***

До гуртожитку йдемо мовчки. На диво, вона навіть не забирає свою руку. Відчуваю, що вона трохи тремтіла. Все ж, він налякав її. Старий збоченець...

— Слухай, в суботу буде невелика вечірка, — кажу я, коли вже доводжу її до потрібного корпусу.

— І? — перепитує вона.

— Приходь, це допоможе тобі розвіятись, завести друзів, — усміхаюсь. — І не бійся, я буду там, тож нікому не дам до тебе приставати.

— Хто ти такий, щоб захищати мою честь? — вона усміхається кутиками губ.

— Ну знаєш, кажуть, що коли людину раз рятуєш, то потім відчуваєш за неї відповідальність, — чухаю потилицю. — Вважай, що в мене щось таке. Прийдеш?

— Не знаю, навряд, — хитає головою. — Я сюди не розважатись приїхала...

— Ну як скажеш, — зітхаю. — Добре, піду, — я вже розвертаюсь і хочу йти, але відчуваю, як вона торкається кінчиками пальців моєї сорочки.

— Дякую, що допоміг... — тихо каже новенька. — Якщо тобі щось буде треба, я теж допоможу, обіцяю.

— Краще просто прийди на вечірку, — я дивлюсь на неї через плече. — Я б хотів побачити тебе там...