69 розділ

Єва згадала той день, коли Руслан вперше так відкрито заступився за них. Як він стояв — незламний, холодний, наче скеля, від якої відлітали всі образи Євтушенко. У грудях на мить стисло, але дівчина зробила глибокий вдих і вигнала цей біль.

Дівчата підійшли до свого місця. Почалася царемонія. Це було зворушливо: навпроти одинацятикласників, дорослих і трохи розгублених, стояли першачки — маленькі копії їх самих колишніх. Залунав гімн. Єва стояла струнко, відчуваючи, як теплий вітер грається подолом світлої сукні. Після привітань для малечі настав наш час.

Вони вийшли на середину майданчика, і простір навколо наче стиснувся, залишаючи лише їх — випускників, що стояли на порозі невідомості. Музика розлилася плавно, м’яко вплітаючись у сонячне проміння. Це не був манірний класичний вальс; звуки несли в собі сучасний ритм — ламаний, щирий, сповнений прихованих смислів. Кожен рух героїв розповідав свою історію: про перші помилки, розбиті коліна та перше, до болю справжнє кохання.

Єва кружляла, і її світла сукня розліталася навколо, наче крила птаха, що нарешті наважився покинути гніздо. Це був її танець-звільнення. Кожен крок — болючий, але впевнений крок уперед. Кожне обертання — тихе прощання з дитинством, яке пахло цукровою ватою та безпекою.

Вона рухалася в парі з однокласником, але її думки були далеко за межами шкільного подвір’я. У своїй уяві дівчина бачила їх усіх разом: сміх Соні, зосереджений погляд Максима... і його. Вона відчувала ритм кожною клітинкою шкіри, вивіряючи кожен жест до міліметра. Коли партнери змінювалися, Єва на мить заплющила очі. На частку секунди їй здалося, що на її плечі лежить не чужа долоня, а та сама — з грубими мозолями від керма, що пахла бензином.

Але варто було повікам здригнутися й відкритися, як марево зникло. Над головою було лише безкрає небо.

Танець обірвався на фінальному акорді. Підлітки завмерли, важко дихаючи в раптовій тиші, яку за мить розірвав шквал аплодисментів. На обличчі Єви засяяла посмішка. Лише одна маленька сльоза зрадницьки скотилася по щоці, але дівчина миттєво стерла її, не дозволивши суму зіпсувати цей момент тріумфу.

Розпочалася офіційна частина — урочиста видача атестатів та дипломів. Юлія Ярославівна викликала учнів по черзі, і кожен крок до трибуни здавався кроком у зовсім інше, доросле життя.

— Софія Корж! — урочисто проголосила директорка.

Соня, сяючи від щастя, злетіла на сцену. Їй вручили атестат і диплом з відзнакою. Вона тримала червону корочку, наче трофей, і вже збиралася спускатися по сходах до класу, як раптом повітря над шкільним подвір’ям розітнув знайомий, важкий гул.

Біля шкільних воріт, здіймаючи куряву, загальмував чорний байк. Гул мотора був таким потужним, що промова директора потонула в ньому, а сотні голів синхронно повернулися до входу. Хлопець впевнено зліз із мотоцикла, дістав з-за спини величезний оберемок темно-червоних троянд і повільним рухом зняв шолом.

По натовпу прокотився здивований видих. Це був Максим Левицький.

Він виглядав інакше — більш дорослим, стриманим. Максим сміливо ступив на територію школи, не зважаючи на ошелешених вчителів та охоронців. Поки всі заціпеніло спостерігали за цією картиною, він розмашистою ходою попрямував прямо до сцени.

Саме в той момент, коли Соня почала спускатися сходами, Максим опинився поруч. Він по-лицарськи простягнув їй руку, допомагаючи подолати останні сходинки, і одним рухом вручив букет, який був ледь не більшим за саму дівчину.

— Макс?.. — лише й змогла видихнути Соня, притискаючи квіти до грудей. Її диплом ледь не вислизнув з рук, а очі розширилися від шоку.

Він нічого не відповів, лише ледь помітно всміхнувся кутиком губ, ігноруючи сотні заздрісних та цікавих поглядів. Єва, що стояла неподалік, відчула, як серце пропустило удар.

Максим дивився на Соню так, ніби навколо не було сотень людей, лише вона одна з цим завеликим букетом. Він обережно схилився і поцілував її в лоб — довгий, заспокійливий жест, який сказав більше за будь-які слова.

— Я не запізнився? — тихо запитав він, і Соня лише заперечно мотнула головою, не в силах вимовити ані слова від шоку та радості.

Урочистість тривала. 

— Єва Мілевська! — пролунало над майданчиком.

Єва вийшла вперед. Її кроки були легкими, сукня м’яко гойдалася в такт рухам. Вона отримала свій атестат та диплом із відзнакою, вислушала привітання директора, але її погляд був спрямований у порожнечу. Вона спустилася зі сцени й підійшла до Макса та Соні. Хлопець кивнув їй — серйозно, з тією особливою повагою, яку зрозуміють лише ті, хто разом пройшов крізь шторм.

— Думаю, у мене є для вас дещо, — промовила Єва. Вона відкрила сумочку й дістала два шкіряні браслети. — Я носила їх із собою весь цей час... Думаю, все ж таки треба віддати.

Вона підняла руку, показуючи свій браслет, що вже встиг стати частиною її образу. Соня та Макс не стали сперечатися. Вони мовчки взяли прикраси й застебнули їх на зап’ястях. Тепер їх знову було троє.

— Як справи в столиці? — запитала Єва, дивлячись на Макса. — Все чудово. Проблем немає, все налагодилося, — відповів він.

«Налагодилося... — промайнуло в її голові. — І йому зовсім нічого не тисне на серці? Невже все так просто?»

— Я рада, — сухо кинула вона. — Думаю, мені час. Обіцяла мамі, що ми проведемо час разом.

Вона вже розвернулася, щоб піти, коли голос Соні наздогнав її: 

— Єв, а як же бенкет? Наш клас іде в ресторан! 

— Я не піду, — відрізала дівчина, не озираючись.

Вона зробила впевнений крок до виходу, але раптом до її вух долетіла фраза Максима, яку він кинув Соні: — Проїжджав повз поле... лаванда вже розквітла.

Єва різко обернулася. Її погляд зустрівся з поглядом Макса — він дивився на неї з ледь помітним прищуром, ніби щось знав. Вона не стала нічого питати. Серце раптом забилося так швидко, що стало важко дихати. Вона майже побігла до виходу, на ходу зриваючи з себе атласну стрічку «Випускник», яка раптом стала нестерпно важкою.