68 розділ

Цей сміх ударив Єву під дих. Вона зціпила зуби так, що заболіли щелепи.

— Я переїжджаю до Києва, — коротко кинув Максим. Він стояв біля дошки, засунувши руки в кишені куртки, і виглядав старшим на десять років. Його погляд на мить затримався на Єві, і в очах промайнув такий гострий біль, що він швидко відвернувся.

— А Руслан… — Юлія Ярославівна запнулася, її губи затремтіли. Вона притиснула долоню до грудей, наче намагалася втримати серце всередині.

— Він не хотів, щоб цю інформацію розголошували, — перебив її Максим. Його голос був твердим, але в ньому відчувалася тріщина. — Поважайте його.

У Єви з ока викотилася сльоза. Вона повільно проклала вологу доріжку по щоці й капнула на чистий аркуш. Ці фрази звучали для неї як епітафія.

Потім покотилася друга сльоза. Єва сиділа абсолютно нерухомо, наче закам'яніла статуя. Вона механічно витирала щоки тильною стороною долоні, але вони тут же знову ставали вологими. Сльози не зупинялися.

Юлія Ярославівна подивилася на дівчинку в світлій сукні, яка плакала так страшно і в її погляді було стільки співчуття, що навіть найзатятіші пліткарі в класі замовкли. Вчителька хотіла підійти, покласти руку на плече, але зрозуміла, що зараз будь-який дотик просто розіб'є Єву вщент.

Максим стиснув кулаки в кишенях. Він бачив ці сльози. Він знав, що саме вона зараз думає. Але він пам’ятав свою обіцянку Руслану. Він обіцяв мовчати, поки Блек не вийде з-під наркозу на іншому кінці континенту. Тільки він не знав, що ця тиша вбиває Єву швидше за будь-яку хворобу. Якщо Руслан не проснеться, буде набагато простіше це сказати Єві, коли вона так вже тиждень думає.

Макс повільно йшов до своєї шафки в кінці кабінету. Кожен його крок відгукувався в голові Єви важким ударом. Коли він повертався назад, він на мить затримався біля її парти. Його широка долоня важко лягла їй на плече — жест підтримки, мовчазне «тримайся». Але Єва лише здригнулася. Вона різко смикнула плечем, скидаючи його руку, наче це був розпечений метал. Вона не хотіла його співчуття. Вона не хотіла його таємниць.

Весь наступний урок Єва провела, втупившись у вікно. Світ за склом здавався несправжнім: дерева гойдалися від вітру, якісь люди кудись ішли. Вона не чула голосу вчительки, не бачила формул на дошці. У відображенні скла вона бачила лише свою бліду подобу і порожнечу в очах.

Щойно пролунав дзвінок, тиша в класі вибухнула. Максим уже зник за дверима, а до парти Єви, наче стерв'ятники, підпливла Євтушенко зі своєю свитою.

— Ну що, Мілевська? — протягнула вона з отруйною посмішкою. — Твій байкер так різко випарувався... По школі вже слухи ходять, що він того... коні відкинув. Кажуть, на цвинтарі йому прогули ставлять.

Єва відчула, як усередині все закипає. Це не був гнів — це була крижана лють, яка випалила залишки страху. Вона хотіла просто піти, вже навіть встала, але слова Євтушенко затримала її на місці.

— Може, хоч тепер за розум візьмешся, а не за трупи чіплятимешся? — кинула та вслід.

Єва зупинилася. Повільно розвернулася. Її погляд був таким холодним, що Євтушенко на мить запнулася, але не замовкла. Єва зробила крок вперед і без жодного попередження, з розвороту, вліпила однокласниці гучного ляпаса. Звук удару розлігся на весь кабінет.

— Ти... ти що, хвора?! — заверещала Євтушенко, тримаючись за щоку. — Ти тупа дура! Психопатка! Твій Чорний здох, і ти разом із ним мізками поїхала!

Другий удар прилетів миттєво. Євтушенко спробувала замахнутися у відповідь, але Єва перехопила її руку в повітрі. Вона стиснула зап’ястя так, що кістки ледь не хруснули, і одним різким рухом відкинула дівчину від себе. Євтушенко не втрималася і відлетіла аж у кут, боляче вдарившись об шафу.

— Ти миша, Євтушенко, — голос Єви був тихим, але від нього по спинах однокласників пробіг мороз. — Ти просто мерзенна миша.

Єва наступала, заганяючи ту в кут. Вона різко вихопила пляшку води зі свого рюкзака, відкрутила кришку й занесла руку над головою переляканої дівчини. Євтушенко зажмурилася, очікуючи потоку води, але Єва лише презирливо дихнула. Вона не стала бруднити руки об неї. Вона просто силоміць всунула відкриту пляшку в тремтячі руки Кріс.

— Вмийся. Може, хоч трохи людського вигляду набудеш.

Єва розвернулася, підхопила рюкзак і вийшла з класу. Соня, яка весь цей час стояла поруч, готова втрутитися, мовчки рушила слідом. В коридорі вони не зупинилися. Єва йшла вперед, не озираючись на шепіт за спиною.

Жовтень прийшов непомітно, пофарбувавши Одесу в колір старої бронзи. Потім прийшли холоди. Листопадові дощі вимили з вулиць останні спогади про літо. Єва майже перестала розмовляти з кимось, окрім Соні. Максим зник — його номер був «поза зоною», а соцмережі мовчали. Це була зима її особистого льодовикового періоду. Коли випав перший сніг, вона дивилась на вулицю з вікни своєї кімнати. Кожен байк, що пролітав трасою, змушував її серце робити божевільний кульбіт, але це завжди був хтось інший.

Весна увірвалася в місто раптово, з ароматом квітучих абрикосів та першим несміливим сонцем. Дерева вкрилися білим цвітом, схожим на весільну фату. Життя навколо відроджувалося, а її серце так і залишилося під товщею льоду. Почалися екзамени. Безкінечні конспекти, безсонні ночі над підручниками, які стали для неї єдиним способом не думати. Вона вчилася до виснаження, щоб, закриваючи очі, відразу падати в сон без сновидінь.

І ось — ранок випускного.

Сонце заповнило кімнату Єви, висвітлюючи численні фотографії на стінах. На них він сміявся, він дивився на неї, він був живим. На стільці висіла ніжна сукня — повітряна, як хмаринка, але Єва дивилася на неї з байдужістю. На зап’ясті незмінно був шкіряний браслет.

Вона підійшла до дзеркала. Очі стали глибшими, погляд — дорослішим. За ці вісім місяців вона навчилася жити, навчилася посміхатися мамі, навчилася бути сильною. Але сьогодні, в день, який мав стати їхнім спільним початком, ця сила тріщала по швах.