67 розділ

Мама за дверима чула ці ридання. Вона стояла, притиснувши руку до рота, щоб не закричати самій. Вона чула, як її донька вириває з себе душу, як вона звинувачує і благає одночасно. Але Єва не могла зупинитися.

Телефон лежав на тумбочці — холодний, мовчазний, наче надгробний камінь. Єва взяла його тремтячими пальцями. Їй просто потрібно було почути його голос, бодай механічний запис, бодай імітацію життя.

Вона набрала номер. Один гудок. Другий. Короткий механічний сигнал, а потім чужий, позбавлений емоцій жіночий голос: «Абонент поза зоною досяжності. Будь ласка, залиште повідомлення після звукового сигналу».

«Пі-і-іп».

Єва притиснула слухавку до вуха так сильно, що пластик врізався в шкіру. Вона мовчала кілька секунд, ковтаючи клубок, що перекривав кисень. 

— Казка стала реальністю, — прошепотіла вона в порожнечу. — Але кінець у твоїй казці надто сумний. Я б так хотіла його переписати. Стерти останні сторінки, вирвати їх з корінням...

Сльози знову почали падати на ковдру, залишаючи темні кола. 

— Я згадала, як тоді сказала тобі ті три слова... — її голос зламався. — Яка я була дурна. Треба було сказати їх не один раз. Треба було повторити ще десять, сто, тисячу разів, щоб ти забрав їх із собою. Ти — найкраще, що зі мною трапилось. — повторила вона його ж слова.

Вона вимкнула телефон.

Ніч минула в маренні. Сон був важким, наче мокра ковдра. Їй снився байк, світло фар і теплий вітер, але щоразу, коли вона простягала руку, він зникав, залишаючи після себе лише запах паленої гуми.

Ранок зустрів її несподіваною тишею. Єва встала, наче в трансі. Підійшла до дзеркала, вмилася холодною водою. Сьогодні вона не хотіла одягати чорне. Це було б надто очевидно, надто остаточно. Вона витягла зі шафи світлу сукню. Одяглася, розчесала волосся.

Коли вона спустилася до вітальні, мама, що готувала сніданок, завмерла з рушником у руках. Вона оглянула доньку з ніг до голови, і в її очах проблиснула надія, змішана з глибоким жалем.

— Ягідко! — прошепотіла мама, намагаючись усміхнутися. — Виглядаєш просто чудово. Ти у мене така гарна сьогодні.

Єва лише коротко кивнула. Цей комплімент пройшов крізь неї, не зачепивши нічого всередині. Мама поставила перед нею чай. Пара піднімалася вгору, малюючи химерні візерунки, але Єва не зробила ні ковтка, не торкнулася їжі. Апетит помер разом із її спокоєм.

Вона встала, взяла рюкзак, звичним рухом закинула його на одне плече. 

— Я пішла, — тихо кинула вона через плече.

Дорога до школи здавалася довшою, ніж зазвичай. Люди навколо кудись поспішали, сонце світило. Біля входу до школи вона зупинилася на мить. Погляд мимоволі шукав знайомий байк на парковці, але там було пусто. Тільки вітер розганяв сухе листя по асфальту.

Єва глибоко вдихнула і переступила поріг. 

Соня виникла перед нею наче з туману. Вона не чекала, поки Єва підійде ближче, не вичікувала слушного моменту — вона просто кинулася назустріч, майже збиваючи подругу з ніг. Обійми Соні були не такими, як зазвичай. Це не було легке привітання. Вона вчепилася в Єву мертвою хваткою, стискаючи її так сильно, наче намагалася власним теплом склеїти ті розбиті уламки, на які перетворилася дівчина.

— Чому не відповідала? — прошепотіла Соня їй у плече.

Її голос не був сердитим. У ньому був такий відчай і такий щирий, дитячий страх, що Єва мимоволі здригнулася. Соня відсторонилася лише на сантиметр, щоб зазирнути Єві в обличчя, і її руки при цьому продовжували тремтіти на плечах подруги.

— Не було сил, — ледь чутно відповіла Єва.

Соня не стала читати моралі. Вона не сказала «ти мала нас попередити» або «ми ж хвилювалися». Замість цього вона почала швидко-швидко витирати пальцями сльози, що котилися по її власних щоках, хоча вони не зупинялися. Вона виглядала так, ніби цей тиждень провела в тому ж самому пеклі, що й Єва. Очі Соні, завжди такі яскраві та веселі, тепер були тьмяними, з червоними прожилками від безсоння.

— Я кожного вечора стояла під твоїми вікнами, Єв... — Соня шморгнула носом, намагаючись усміхнутися, але це була лише болісна гримаса. — Дивилася, чи горить світло. Я просто хотіла знати, як ти. Я писала тобі повідомлення і видаляла... бо не знала, які слова можуть допомогти.

Вона раптом помітила світлу сукню Єви і на мить завмерла. Соня прикусила губу так сильно, що та побіліла. Вона зрозуміла. Зрозуміла, що цей світлий одяг.

— Ти така гарна сьогодні, — прошепотіла Соня, і в її погляді було стільки болючої любові та жалю, що оточуючі почали відводити очі. — Він би... він би не зміг відвести від тебе погляду.

— Пройдемо це. — гарячково шепотіла Соня, стискаючи пальці на спині Єви. — Все закінчиться. Все налагодиться. 

Продзвенів дзвінок, дівчата пішли на другий поверх. Клас заповнився шепотом, який різав слух, наче бите скло. Коли двері відчинилися і на порозі з’явилася Юлія Ярославівна разом із Максимом, у кабінеті запала тиша. Єва заціпеніла. Вона вперто дивилася в зошит, розглядаючи порожні білі сторінки, щоб не зустрічатися поглядом із Левицьким. Вона не могла пробачити йому ту порожню палату. Не могла пробачити те, що він знав, а вона — ні.

— Діти, сідайте! Заспокойтесь, — голос вчительки був незвично глухим. — У мене є новини. Від сьогодні два учні більше не будуть вчитися в нашій школі. Максим і… Руслан більше не в нашому класі.

— Дострибались! Нарешті! — дзвінко засміялася Євтушенко з задньої парти, перезираючись із подружками. — Що вони вже такого зробили? Вигнали за прогули чи за розбірки?