66 розділ

Тиждень — це багато чи мало? Для всесвіту це лише спалах, для історії — мить. Але для Єви цей тиждень став нескінченним сірим океаном, у якому вона тонула, не намагаючись випливти. Час перестав бути лінійним. Він не йшов, він застиг густим сиропом у її кімнаті. Здавалося, ці сім днів пролетіли як пара годин, проведених у стані заціпеніння, де межа між сном і реальністю стерлася остаточно.

Вона лежала на ліжку, загорнувшись у ковдру, наче в кокон, і дивилася в одну точку на стіні. Світло за вікном змінювалося темрявою, сонце поступалося місцем місяцю, але для неї нічого не мало значення. Кожні пів години двері тихо скрипіли — це заходила мама. Вона не вмикала світло, не ставила запитань. Вона просто підходила, поправляла ковдру або ставила на тумбочку склянку води, яку Єва майже не чіпала.

Серце матері боліло з такою самою силою, як і доньки. Наталія бачила цей мертвий погляд і знала: слова тут безсилі. Вона відчувала цю тиху агонію, бо сама колись проходила крізь втрати, але бачити, як згасає твоя дитина — це було гірше за власну смерть.

Єва знову і знову прокручувала в голові той ранок у лікарні. Порожню палату. Заправлене ліжко. І очі Максима, в яких вона прочитала свій вирок. Логіка підказувала їй жорстокий сценарій: від неї приховували діагноз до останнього. Їй брехали про «наслідки травми», щоб не лякати. А тепер... тепер вони приховали і смерть.

«Вони б мені не сказали, — думала вона, заплющуючи очі, з яких уже не текли сльози, бо джерело висохло. Якби я не поїхала за Максом, якби не забігла в ту 302-гу палату... вони б годували мене обіцянками ще місяцями. Казали б, що він на лікуванні, що йому не можна дзвонити. А він би вже давно лежав у холодній землі».

Ця думка випікала всередині все живе. Гнів на Макса, на Білозерського, навіть на самого Руслана за його мовчання, змішувався з пекучим почуттям провини. Вона дістала гроші. Вона встигла.

— Єво, Ягідко, треба встати, — прошепотіла мама в неділю ввечері, присівши на край ліжка. — Завтра до школи. Ти не можеш залишатися тут назавжди. 

Єва нічого не відповіла. Вона просто закрила голову подушкою. Життя тривало для мами, для таксистів під вікном, для Макса, який десь на нічних дорогах спалював свій розпач разом із бензином. Але для неї воно зупинилося на порозі палати, де більше не було його запаху.

Чому?

Чому він мовчав? Чому обрав цей шлях — шлях самотнього воїна, який гине в темряві, не давши шансу тим, хто його любить, бути поруч?

«Ти зовсім не думав про мене, Русе? — шепотіла вона в порожнечу, стискаючи край подушки. — Ти хоч на мить уявив, що зі мною буде, коли я дізнаюся? Чи ти вважав, що твоя смерть у тиші буде менш болючою, ніж правда в очі?»

Її душила образа. Гірка, чорна, некерована образа на людину, яку вона покохала понад усе. Вона згадувала кожен його погляд, кожен жест за останній місяць. Як він відводив очі, коли мова заходила про майбутнє. Як він іноді здригався від болю, видаючи його лише міцно стиснутими щелепами. Він знав. Він жив із цим вироком усередині, як із бомбою уповільненої дії, і кожен день, коли він посміхався їй, був великою, грандіозною брехнею.

Він тікав. Тікав від жалю, від допомоги, від її сліз. Напевно, він хотів залишитися в її пам'яті тим непереможним «Блеком» на байку, а не згасаючою тінню на лікарняному ліжку. Але хіба він не розумів, що цим він позбавив її права на прощання?

«Левицький знав, — ця думка пекла найсильніше. — Макс був вартий правди. Він був вартий того, щоб боротися, щоб збирати гроші, щоб ганяти вночі. А я? Я що, лише лялька, яку треба оберігати від реальності? Я що, не варта була того, щоб тримати тебе за руку, коли тобі було страшно?»

Вона відчувала себе зрадженою. Так, це було кохання, але це було кохання, яке не довіряло. Руслан вирішив усе за них обох. Він приніс себе в жертву на вівтар власної гордості, залишивши Єву з купою несказаних слів.

Єва закрила очі, і перед нею постало його обличчя на березі. Він тоді дивився на море так, ніби бачив там щось, чого не бачила вона. Тепер вона розуміла — він прощався. Він знав, що це їхній останній тихий день. І все одно мовчав.

«Ти просто егоїст, Чорний.»