65 розділ

Я гарячково дістала телефон і набрала Макса. Руки тремтіли, але коли Макс відповів, я просто промовила: «Він слухає», — і протягнула телефон Білозерському.

— Ось, — я протягнула телефон.

***
Білозерський повільно взяв телефон. 

— Якщо ви зараз біля Мілевської, відійдіть на відстань, будь ласка. 

Чоловік прокручував телефон у руках, дивлячись на Єву. Макс, притискаючи слухавку до вуха в Одесі, говорив швидко, ковтаючи закінчення, але чітко оперуючи термінами. Його голос був схожий на натягнуту струну, що ось-ось лопне.

— Слухайте мене уважно, — прохрипів Левицький у трубку. — Я знаю, хто ви, і знаю, що ви винні Єві. Гроші потрібні на операцію для її хлопця. Це гліобластома. Ви розумієте, що це? Це квиток в один кінець, якщо не втрутитися зараз. Але головне: Єва не знає. Вона думає, що це просто наслідки травми. Ви не скажете їй ні слова про пухлину. Пообіцяйте.

Білозерський, людина, яка бачила в житті чимало бруду, лише криво посміхнувся. Він оцінив цю відчайдушну вірність. 

— Домовилися, хлопче. Я не з тих, хто кидає слова на вітер. — відповів він і завершив виклик.

Тепер він стояв перед Євою, яка ледь дихала від напруги. Він бачив, як вона шукає в його очах бодай якусь підказку, якусь страшну правду, яку Макс так ретельно приховував. Але Білозерський був майстром гри.

— Твій друг... дуже емоційний, — промовив він, підходячи до масивного дубового столу. — Він пояснив, що у вашого товариша проблемки і це потребує мого втручання. Нічого такого, з чим би я не впорався. Тут ні до чого переживання. 

Він бачив, як плечі дівчини трохи розслабилися. Вона повірила. Білозерський дістав чекову книжку. Перо ручки тихо заскрипіло по паперу, виводячи цифру з трьома нулями. Для нього це була плата за спокій сина, за мовчання Єви, за те, щоб привиди минулого не виходили з тіні.

— П’ять тисяч, — сказав він, простягаючи їй тонкий аркуш паперу. — Цього вистачить.

Єва взяла чек тремтячими руками. Вона дивилася на папір, наче на святиню, не підозрюючи, що за цими цифрами стоїть таємниця, яку два чоловіки — один у цьому кабінеті, а інший за сотні кілометрів звідси — вирішили нести замість неї.

— Дякую... — прошепотіла вона. — Я... ми все повернемо.

— Не треба, Єво, — Білозерський провів її до дверей, його рука на мить затрималася на її плечі. — Вважай, що ми в розрахунку. Іди. 

***

Я вийшла з хмарочоса, міцно притискаючи сумку до грудей. Раптом у кишені несамовито завібрував телефон. На екрані світилося: «Мама». Серце тьохнуло — я зовсім забула про час.

— Алло, мам? 

— Єво! Ти де?! — голос мами зривався на крик. — Я зайшла в твою кімнату, а там записка! Які справи? Чому ти не відповідала на повідомлення?! 

— Мам, мам, заспокойся, — я намагалася говорити якомога впевненіше, хоча коліна досі тремтіли. — Вибач, це було дуже терміново. Нічого такого, я просто не хотіла тебе будити о п'ятій ранку. 

— Ти не мала права отак зникати! Я вже збиралася дзвонити в поліцію! 

— Мамусю, вибач мені. Я вже повертаюся. От прямо зараз іду на вокзал. Обіцяю, ввечері буду вдома і все розповім. Я тебе люблю!

Я скинула дзвінок, перш ніж вона встигла поставити нове питання. До потяга залишалося ще трохи часу, і я вирішила пройтися місцевим ринком сувенірів, що розкинувся неподалік. Мені хотілося привезти щось для друзів. Серед купи магнітів та вишиванок мій погляд зупинився на лотку з виробами зі шкіри та металу.

Там лежали браслети — прості, грубі шнурки з чорної шкіри з невеликими сріблястими вставками, на яких був викарбуваний безкінечний вузол. Вони виглядали надійно.

— Дайте мені чотири. — Сказала я продавцю.

Він здивовано подивився на мене, але мовчки відрахував прикраси. Я тримала їх на долоні й усміхалася. Один — для Руслана. Один — для Макса. Один — для Соні. І один — для мене.

Чотири браслети. Чотири людини, які стали для мене неймовірно цінними. Я сховала їх у кишеню і майже побігла до вокзалу. Попереду була дорога додому, до Одеси, де на мене чекав хлопець. Мій хлопець.

Я залетіла у вагон за кілька хвилин до відправлення. Знайшла своє місце, впала в крісло і відразу одягнула навушники. Музика заповнила простір, відгороджуючи мене від розмов пасажирів та шуму колій. Я заплющила очі й нарешті дозволила собі просто дихати.

Вечірня Одеса зустріла мене вологим морським повітрям і тьмяними вогнями вокзалу. Я стояла на пероні, дивлячись, як люди обіймаються, зустрічаючи одне одного, і раптом зрозуміла, що більше не можу мовчати. Ми не розмовляли два дні. Два найдовші дні в моєму житті.

Я набрала його номер. Серце завмерло на другому гудку. 

— Алло, — почула я його голос. Він був тихим, трохи втомленим, але таким рідним, що в мене защеміло в грудях. 

— Привіт, Русе, — прошепотіла я. — Це я. 

— Малявко... — я почула, як він ледь помітно всміхнувся. — Ти де зникла? Макс сказав, у тебе багато справ. 

— Так, справи... Але я вже повернулася. Я вже в Одесі.

На іншому кінці запала тиша. Я чула лише його переривчасте дихання. 

— Знаєш, — раптом сказав він, і його голос став серйозним, — я сьогодні весь день згадував той вечір на пляжі. Коли ми дивилися на маяк. Я ніколи тобі не казав, але тоді я вперше подумав, що... що ти і є мій світловий сигнал. Що поки ти поруч, я не розіб’юся об скелі.

— Ти не розіб’єшся, Рус. 

— Єв, — перебив він мене тихо. — Ти — найкраще, що трапилося зі мною за всі ці роки. 

— Я люблю тебе. — Прошепотіла я. 

— Що? Я не почув. повтори. 

— Все ти почув. Завтра я прийду до тебе. Я принесу дещо… — я глянула на браслети в руці. 

— Добре, — відповів він зовсім тихо, майже пошепки. — Я буду чекати. На добраніч, Малявко. 

— На добраніч, Блек. До завтра.

Я поклала слухавку, відчуваючи дивну легкість. Нарешті все було під контролем. Таксі мчало нічними вулицями Одеси, і я дивилася на вогні міста, прокручуючи в голові нашу розмову з Русланом. «Я буду чекати» — ці слова зігрівали краще за будь-який светр.