64 розділ

Коли потяг нарешті завмер біля перону київського вокзалу, сонце вже стояло високо. Натовп підхопив мене, виштовхуючи в галасливе місто. Тільки-но я вийшла на привокзальну площу, телефон у кишені завибрирував. Макс. На годиннику — дванадцята.

— Можеш зустрітися? Гроші є? — голос Макса був напруженим, він явно не знаходив собі місця. 

— Я в Києві, — коротко відповіла я, намагаючись перекрити шум машин. 

— Ти де?! Що ти там забула?! — він мало не закричав у слухавку. 

— Приїхала до батька Марка. Ти ж сам сказав, що іншого виходу немає.

На тому кінці запала тиша. Я чула, як Макс важко дихає. 

— Коли зустрінешся з ним — набери мене, — нарешті вимовив він, і його тон став діловим. — Я йому поясню ситуацію, я краще знаю, що відбувається. Я викладу факти, які він не зможе ігнорувати. 

— А мені не хочеш пояснити? — гірко запитала я. — Що з ним, Максе? Чому така терміновість? 

— У Блека спитаєш сама... якщо захочеш, — Левицький кинув слухавку, навіть не попрощавшись.

— Чудово! Просто неймовірно! — пробурмотіла я, дивлячись на згаслий екран.

Я сіла в автобус, який віз мене в самий центр ділового Києва. Через пів години я стояла перед хмарочосом зі скла та бетону, що здіймався в небо, як символ недосяжної влади. БЦ «Атлант». Офіс Білозерського займав три верхні поверхи. Дзеркальні вікна відбивали сонце так яскраво, що було боляче дивитися. Величезні скляні двері, охорона в строгих костюмах, ідеально вичищений мармур під ногами.

Я поправила сумку на плечі, підняла підборіддя і зробила перший крок. Холод кондиціонерів одразу вдарив у обличчя, але моє тіло палало від адреналіну.

Я впевнено попрямувала до широкої стійки з білого мармуру, але вже на пів дорозі відчула на собі оцінювальні погляди охорони.

— Доброго дня. Мені до пана Білозерського, — мовила я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Дівчина на рецепції, чий ідеальний макіяж нагадував маску, навіть не підняла очей від монітора. — У вас призначено? Прізвище? — Ні, не призначено. Але це терміново. Скажіть, що це Єва. Він зрозуміє.

Вона нарешті глянула на мене — поглядом, яким зазвичай дивляться на пил на дорогому взутті. — Пан Білозерський не приймає без запису. Тим паче з особистих питань. Будь ласка, залиште приміщення, ви заважаєте роботі.

Один із охоронців, масивний чоловік у костюмі, який ледь тримався на його плечах, зробив крок у мій бік. Атмосфера вмить напружилася. Я вже збиралася вигукнути щось різке, як раптом за спиною дівчини почувся мелодійний сигнал ліфта.

Двері роз'їхалися, і з кабіни вийшов він. Білозерський-старший виглядав саме так, як я його пам'ятала: впевнений, владний, у костюмі, вартість якого дорівнювала моїй квартирі. Він розмовляв по телефону, але, почувши шум біля стійки, мимоволі повернув голову.

Наші погляди зустрілися. Його брови злетіли вгору в щирому здивуванні. Він повільно опустив слухавку, і на його обличчі з'явилася та сама ввічлива, але хижа усмішка, від якої в мене колись хололо всередині.

— Оце так сюрприз! Єво? — він зробив жест охороні, щоб ті відійшли. — Якою долею ти в столиці? Я вже й не сподівався побачити тебе так скоро.

Дівчина на рецепції вмить зблідла і втягнула голову в плечі, а я зробила глибокий вдих. Шлях було відкрито, але я знала: за цей вхід доведеться платити.

— Мені треба поговорити з вами. Наодинці, — твердо сказала я.

— Звісно, люба. Ходімо до кабінету. Нам є що обговорити, — він вказав рукою в бік ліфтів, і я зрозуміла, що гра почалася.

Ми зайшли до його кабінету. Величезний простір, панорамні вікна з видом на Дніпро і важкий запах дорогого тютюну та шкіри. Він вказав мені на крісло, а сам сів навпроти, склавши руки в замок.

— Як ти? Як життя? — запитав він, і в його голосі почулося щось схоже на батьківську турботу.

— Все добре, краще ніж тиждень тому, — відповіла я, намагаючись не видати свого хвилювання.

— Мені так прикро, Марк зараз під суворим наглядом. Він покараний під домашнім арештом, — Білозерський зітхнув, наче справді засмучений батько.

— Я думаю, що цього недостатньо, він не виглядає розкаяним, — прямо сказала я.

Він злегка підняв брову. 

— Ви бачились?

— Дзвонила йому вчора, — я зціпила зуби, згадуючи ту коротку розмову.

— Якісь проблеми? — запитав він вже серйозніше.

— Якщо чесно — так. Мій друг... він... не знаю як пояснити. Секунду.