63 Розділ

— Якщо ви не скажете, нащо — я навіть не буду про це думати. Я не піду на цей ризик наосліп. У що ти вліз? Кому ти винен?

— Не я. Мій друг, — Макс вимовив це з таким болем, що Єва мимоволі здригнулася. 

— Який друг? — вона на мить завагалася, і раптом страшна здогадка промайнула в її очах. 

— Руслан? — Спитали дівчата майже хором.

Макс опустив голову, розглядаючи носки своїх кедів, а потім знову подивився на Єву. Тепер у його погляді була лише гола, нестерпна правда. 

— Єва, будь ласка! — майже заблагав Максим, і в його голосі Соня вперше почула справжній відчай. — Я щойно виграв п'ятнадцять штук на перегонах, але цього мало! Цього ледь вистачить на початок. Я не прошу тебе любити їх. Я прошу тебе просто подзвонити. Один дзвінок, Єв. Заради Руса. Бо якщо ми цього не зробимо... я не знаю, чи побачимо ми його наступної осені.

Слова про «наступну осінь» вдарили Єву сильніше за будь-який аргумент. Вона завмерла, тримаючись за ручку дверей. 

Макс розвернувся, не чекаючи відповіді. Його слова прозвучали різко, наче ляпас у нічній тиші двору. Він зробив кілька кроків до свого байка.

— В якому сенсі не побачимо? — вигукнула вона йому в спину, але голос її зірвався. — Максе, зупинись! Що це означає?

Левицький закинув ногу через сидіння і надів шолом, але не став опускати візор. У світлі ліхтаря його очі здавалися двома чорними прірвами.

— Це його секрет, Єв, — кинув він через плече. Голос став холодним і чужим. — Я не маю права розказати. Я і так сказав забагато.

Він завів мотор. Рев двигуна розірвав тишину спального району, змушуючи птахів злетіти з дерев. Макс глянув на Єву востаннє — без злості, лише з якоюсь безнадійною втомою.

— Тоді я пішов. Якщо ти не хочеш допомогти — я не змушую. Кожен сам обирає, за що боротися. Дякую, Єв. Ти справжній друг!

В останній фразі було стільки гіркого сарказму, що Єва відчула, як у неї підкошуються ноги. Це було несправедливо. Це боліло. Макс різко крутнув ручку газу, і байк рвонув з місця, залишаючи на асфальті чорний слід. Соня, яка все цей час мовчала, лише розгублено подивилася на подругу, а потім розвернулась в сторону свого дому.

Єва залишилася стояти посеред двору. Вона дивилася вслід червоному вогню габаритів, що швидко зникав у темряві. 

"Не побачимо наступної осені". 

Ці слова крутилися в голові, як заїжджена платівка.

Вона згадала, як Руслан сьогодні дивився на море. Як він тримав її за руку. Як він зблід, коли пішла кров...

— Боже... — прошепотіла вона, закриваючи обличчя руками.

Вона повільно дістала телефон. Екран боляче різанув по очах. Вона зайшла в список заблокованих номерів. Палець завис над контактом "Марк". Один дотик — і вона знову опиниться в тому світі, з якого так відчайдушно тікала. У світі інтриг, брудних грошей і зобов'язань, які неможливо виконати.

Але якщо Макс правий... якщо часу справді немає...

Єва зробила глибокий вдих, відчуваючи запах дощу та паленої гуми. Її палець натиснув "Розблокувати".

Я набрала Макса. 

— Скільки?

— П’ять тисяч доларів, — голос Макса у слухавці був глухим, але чітким. 

— Скільки?! — скрикнула Єва.

— П’ять штук. — дзвінок скинувся.

Вона не дала собі часу на роздуми чи сумніви. Пальці вже натискали на знайомий номер. Марк відповів майже миттєво, ніби тільки й чекав на цей дзвінок. 

— Ну привіт, мишо, — пролунав його самовпевнений голос. — Що, пам'ять повернулася?

— Дай свого батька, — відрізала Єва, ігноруючи його тон. 

— Я думав, ти мені дзвониш. Скучила за нашими вечорами? 

— Зовсім ні, придурок. Батька дай. Це справа життя і смерті. 

— Він не вдома, — голос Марка став холоднішим. — Полетів у справах, буде пізно.

Єва не стала слухати далі й просто кинула слухавку. Якщо його немає вдома, вона знайде його сама. Вона знала, де знаходиться його офіс у столиці, знала, де він зазвичай обідає. 

За лічені секунди квиток на потяг до Києва вже був у неї в смартфоні. Завтра зранку вона буде там.

Єва тихо зайшла в дім, намагаючись не скрипіти мостинами. Мама спала, і дівчина вдячно зітхнула — зараз вона не змогла б нічого пояснити. Вона дістала стару сумку і почала швидко кидати туди необхідне: паспорт, зарядку, пляшку води, теплий светр та блокнот із ручкою. На дно сумки вона поклала маленьке фото, де вони з Русланом сміються біля моря, яке роздрукувала вчора.

Вона лягла на ліжко. Сон не приходив — перед очима стояв Блек. О п’ятій годині ранку будильник ледь встиг пискнути — Єва вже була на ногах. Вона залишила на столі коротку записку для мами: «Поїхала у справах у Київ на пару днів, не хвилюйся, я на зв’язку».

Вже за пів години вона стояла на пероні. Ранковий туман огортав колії, а повітря пахло вологою та залізом. Коли вдалині показалися вогні потяга, Єва міцніше стиснула лямку сумки. 

***

Потяг мірним стукотом коліс відбивав ритм. За вікном пропливали безкраї поля, затягнуті ранковим туманом, але я їх не бачила. У голові, як заїжджена плівка, прокручувалися варіанти розмови. П’ять тисяч доларів. 

«Як мені почати? — думала я, стискаючи в руках холодну пляшку води. 

— "Пам’ятаєте мене? Я та дівчина, якій ваш син зламав життя, а тепер прийшла просити грошей"? 

Чи просто впасти на коліна? Ні, він зневажає слабкість. Треба бути твердою. Треба нагадати про ту аварію, про його борг перед моєю родиною... про те, що він обіцяв допомогти "в разі чого". Ось воно, це "в разі чого", пане Білозерський».