62 Розділ

Він нарешті повернув до неї голову. В його погляді не було звичної зухвалості, лише вільна від масок втома.

 — Не можу сказати. 

— Ти можеш мені все розказати, — Софія зробила крок вперед і поклала долоню на його коліно.

— Це не мій секрет, Соф, — він накрив її руку своєю, злегка стиснувши. — Я не маю права його відкривати. Навіть тобі. Поки що.

Дівчина важко зітхнула, розуміючи, що він не відступить. Вона знала цю його рису — відданість, яка іноді межувала з самопожертвою. 

— Тоді не буду питати, — тихо сказала вона. — Але... пам'ятаєш Марка? Його батько обіцяв допомогти в разі чого. Він впливова людина, у нього зв'язки всюди. 

— Він Єві обіцяв, — нагадав Макс, згадавши ту стару історію, яка зв'язала їх усіх. 

— Але ми можемо попросити, — Софія зазирнула йому в очі. — Я теж тоді постраждала. У мене є право звернутися до нього. Якщо ці гроші — питання життя чи смерті, ми не маємо права на гордість.

Макс завмер. Він згадав бліде обличчя Руслана в лікарняній палаті, згадав слова лікаря про операцію, яка дає шанс. П'ятнадцять тисяч — це лише початок. Реабілітація, медикаменти... його виграшу не вистачить на все.

— Слушна думка, — нарешті промовив він, і в його голосі вперше за ніч з’явилася не просто рішучість, а надія. — Його батько справді може допомогти.

Він знову завів байк. Рев двигуна прозвучав тепер не як виклик, а як сигнал до дії. 

— Сідай, — скомандував він. — Треба знайти Єву. Якщо ми збираємося грати по-крупному, нам потрібна її допомога.

Макс відчував, як тепло Софії просочується крізь його шкіряну куртку, і це відчуття було гострішим за будь-який адреналін від перегонів. Раніше він не розумів Руслана — той фанатизм, з яким Блек оберігав Єву, ту тиху паніку в очах, коли їй загрожувала небезпека. Тепер усе стало на свої місця.

«Ось воно що, — думав Макс, міцніше стискаючи кермо, поки вони мчали нічними вулицями. — Ось чому він готовий був померти мовчки, аби не бачити її сліз. Бо коли вона отак притискається до спини, здається, що ти не просто ведеш байк — ти несеш у руках увесь свій світ. І якщо ти схибиш хоч на міліметр, цей світ розіб’ється».

Він зловив себе на думці, що Софія — це єдине, що тримає його при здоровому глузді в цьому хаосі з лікарнями, боргами та нічними заїздами. Він хотів бачити її щоранку. Хотів, щоб вона сварила його за швидку їзду, хотів купувати їй ту дурну каву з манго, яку вона так любить. Просто бути поруч. Завжди. Ніколи не відпускати. Це відчуття було настільки сильне, що в горлі ставало тісно.

Невдовзі Левицький зупинився під знайомим парканом. Макс глянув на годинник — за одинадцяту. Світло у вікнах Єви вже не горіло, але він знав, що вона не спить. У такі дні ніхто не спить.

Макс нагнувся, підняв з асфальту маленький камінчик і прицільно кинув його у скло другого поверху. Тихий «цвях» розірвав тишу нічного двору. Другий камінчик полетів слідом. Через секунду фіранка смикнулася, і з’явилася Єва.

— Ви що тут робите? — пошепки, але різко запитала вона, впізнавши силуети знизу. — Вже майже північ! Мама спить!

— Єв, потрібна допомога! — не стрималася Соня, роблячи крок вперед. — Це терміново. 

Єва на мить завмерла, її силует у вікні напружився. Вона нічого не відповіла, просто зникла в темряві кімнати. Вже через пів хвилини вхідні двері дому тихо скрипнули, і Єва вибігла до них, накинувши куртку поверх домашнього одягу. Вона виглядала втомленою.

— Що сталося? — вона зупинилася перед ними, переводячи погляд з Макса на Соню.

Макс зробив крок назустріч, його обличчя стало серйозним, як ніколи. 

— Єв, мені потрібні гроші. Терміново. Батько Марка….

Єва відступила на крок, міцніше загортаючись у куртку, наче намагалася захиститися від самих слів Макса. Нічне повітря раптом стало крижаним.

— Ні, Максе. Ти не розумієш, що просиш, — її голос був твердим, але в ньому бриніла ледь помітна вібрація. — Ми не будемо просити в нього! Я пообіцяла собі, що більше ніколи... ніколи не зв’яжусь з ними.

— Іншого виходу нема, — Макс зробив крок назустріч, дивлячись їй прямо в очі. — Час іде на години, Єв. Нам потрібна сума, яку ми не назбираємо навіть за рік, якщо будемо просто працювати.

— Навіщо тобі ці гроші? Що сталося? — Єва майже кричала пошепки, боячись розбудити маму. — Ти хоч уявляєш, яку ціну він зажадає за свою «допомогу»? Це не просто борг, це кабала!

— Єв, не розпитуй, будь ласка, — втрутилася Соня, стискаючи лікоть подруги. — Просто повір Максу.

Єва перевела погляд на Софію, потім знову на Левицького. Її обличчя стало кам'яним.