60 Розділ

Минуло кілька годин, що здалися вічністю, випаленою очікуванням і запахом антисептиків. Результати обстеження мали бути лише згодом, але Руслана вже повернули в палату. Я сидів на незручному стільці, не зводячи з нього очей. Він виглядав таким маленьким на цьому величезному лікарняному ліжку — Блек, який завжди здавався мені незламною скелею.

Він відкрив очі повільно, наче кожна міліметрова дія коштувала йому неймовірних зусиль. Спочатку порожній погляд на стелю, потім — на мене.

— Привіт, — прошепотів він, і цей хрипкий голос боляче різанув мені по вухах. 

— Голова болить? — запитав я, нахиляючись ближче. 

— Вже звик, — він спробував усміхнутися, але вийшла лише болюча гримаса. — Де Малявка?

Я відчув, як клубок знову підкочується до горла. 

— Відправив додому. 

— Правильно зробив, — він заплющив очі на секунду, ніби збирався з силами. 

— Вона була готова розплакатись, Рус.

Блек важко, зі свистом вдихнув повітря. Здавалося, кожна згадка про Єву завдавала йому більше болю, ніж сама пухлина. 

— Скільки я спав? 

— Три години чотирнадцять хвилин. Тобі зробили ще одне обстеження.

Я завагався, але дивлячись на його бліде обличчя, не зміг стриматися. Я схопив його за край простирадла, стискаючи кулаки. 

— Може, ти передумаєш? Русе, благаю. Погодся на лікування. Ми знайдемо клініку, ми знайдемо гроші, я продам свій байк, я...

— Ні, — відрізав він. Коротко. Остаточно.

Це «ні» прозвучало як вирок. Руслан знову відкрив очі, і в них була та сама впертість, яку я знав з дитинства. 

— Я не хочу помирати частинами, Максе.

Я відвернувся до вікна, бо сльози знову почали зрадницьки застеляти очі. 

— Ти егоїст, Чорний. Ти просто зникнеш. Мені з цим жити. 

— Тому ти і промовчиш, — він дотягнувся своєю рукою до моєї, ледь торкаючись пальцями. — Поки я можу стояти на ногах — вона не повинна знати про фінал. Це моя остання гонка, Левицький. Дай мені пройти її красиво.

Я дивився на його бліду руку і розумів, що ненавиджу його за це рішення. І водночас люблю так, як нікого іншого.

Я повернувся до стільця. Руслан намагався здаватися зухвалим Блеком, але я бачив, як тремтять його повіки. 

— Чого ти хочеш? — запитав я. — Хочеш кави? Або манго? Я збігаю, я швидко...

— Не хочу, — відрізав Руслан, відвертаючись до вікна. Його кадик смикнувся. — Я хочу вийти звідси. Прямо зараз. Зніми з мене цей пластир, я поїхав.

— Ні, — я підхопився, перегороджуючи йому шлях, хоча він навіть не встав. — Ти маєш прокрапатись. Лікар сказав — повний спокій. Лежи і не рухайся, Блек.

Він важко подивився на мене, і в цьому погляді було стільки злості навпіл із болем, що мені захотілося провалитися крізь землю. 

— Ти що, мій батько? — прохрипів він.

— Ні, — я ковтнув гіркий ком у горлі. — Сьогодні я твій брат.

— Отак, значить... — тихо мовив він. — Брат. 

— Навіть матері не сказав, що ти тут. Зовсім без совісті. 

— Ой, перестань вже!

Ми говорили години три. Про все і ні про що. Про Одесу, про те, як Соня знову сваритиметься на мене за прогуляні «допи», про те, що восени море пахне інакше. Руслан жартував, згадував якісь дурниці з дитинства, і на мить здалося, що все це — просто страшний сон. Що немає ніякої пухлини, немає ніяких «пів року». Що ми просто трохи втомилися.

Але кожні п’ятнадцять хвилин він на секунду замовкав і міцно заплющував очі, зціпивши зуби. Я знав — це черговий спалах болю.

Тишу розірвав різкий звук дверного замка. У палату зайшов лікар. Він не дивився на нас, він дивився лише в папку з результатами аналізів. Його обличчя було кам’яним.

— Руслан Андрійович, — почав він, піднімаючи очі. — Прийшли результати МРТ і пункції.

Я відчув, як Руслан до болю стиснув кулак. Він зрозумів усе по одному погляду лікаря. 

— Брат може залишитись? — запитав лікар, кивнувши на мене.

— Звісно, — голос Руслана прозвучав як постріл. Твердо і страшно. — Хай залишається. Кажіть як є.

Я затамував подих, відчуваючи, як світ навколо нас починає тріщати. 

Лікар ще раз переглянув знімки, витримав довгу паузу і нарешті підняв очі. 

— Руслане, — голос лікаря став значно теплішим, ніж раніше. — Я щойно отримав уточнені результати повторного МРТ і детальні аналізи. Маю сказати, що ваші попередні лікарі, можливо, помилилися з динамікою. За нашими показниками, це ще третя стадія. Пухлина локалізована так, що вона підлягає хірургічному втручанню.

Я застиг, боячись навіть дихнути.

— Якщо зробити операцію негайно і пройти курс променевої терапії, є цілком реальні шанси на здорове і довге життя, — продовжив лікар. — Статистика каже, що близько 60% пацієнтів із таким типом новоутворення повністю переборюють хворобу і повертаються до нормального ритму.

Я підскочив зі стільця так різко, що він ледь не перекинувся. Серце калатало десь у горлі. 

— Прошу, подумайте! Порадьтесь, зважте все, — лікар поклав папку на тумбочку і тихо вийшов, залишивши нас у приголомшливій тиші.

Я розвернувся до ліжка. Руслан сидів нерухомо, дивлячись в одну точку перед собою. Його пальці, які раніше судомно стискали простирадло, нарешті розслабилися.