59 Розділ

Я дивився на зачинені білі двері палати, і всередині мене все вило від безсилля. Рука мимоволі стиснулася в кулак, вдаряючи об холодну стіну. Ну чому зараз, Русе? Чому саме з нею? Ти ж сильний.

Лікар підійшов до мене через кілька хвилин. Він виглядав стомленим, його погляд був занадто прямим, занадто професійно-холодним.

— Ви сказали, що ви брат, — почав він, гортаючи карту. — Чим може бути спричинена така поведінка? Він скаржився на болі? Були ще подібні епізоди?

Я відчув, як язик став дерев’яним. Я знав, що брехати лікарю — це підписати Блеку вирок, але правда була не легшою. 

— У нього... у нього гліобластома, четверта стадія, — я ледь вимовив це слово, яке за останні місяці стало моїм особистим кошмаром. — Пухлина головного мозку.

Лікар насупив брови, його олівчик завмер над папером. 

— Четверта? Чому він не на стаціонарі? Чому немає медичної карти в нашій базі? 

— Він проходив обстеження в іншому місті... у Києві, — я відвів очі в бік. — Він відмовився від лікування. Сказав, що хоче прожити стільки, скільки лишилося, на повну, а не в білих стінах під крапельницями. Лікарі там давали... трохи більше пів року.

Лікар важко зітхнув, знімаючи окуляри. 

— Це так... Гліобластома на такій стадії майже не лишає шансів. Але ми маємо провести обстеження в нашій лікарні, щоб зрозуміти поточний стан. Заповніть, будь ласка, бланк.

Мені протягнули папір і ручку. Я сів за стіл. Перед очима чомусь почало розпливатись, літери «Прізвище, Ім'я, По батькові» танцювали якийсь дикий танець. Я писав інформацію — Чорний Руслан Андрійович — механічно, відчуваючи, як серце з кожним штрихом ручки стає важчим на тонну.

Саме в цей момент двері палати відчинилися, і санітари вивезли ліжко з Русланом. Він був блідим, як крейда, з кисневою маскою на обличчі. Повз мене пройшла Єва. Вона виглядала так, ніби її саму щойно вдарили під дих.

— Що сталося? Куди його? — її голос був тонким, як нитка. 

— Повезли на обстеження, — сказав я, намагаючись не дивитися їй в очі, коли віддавав документ медсестрі.

— Максе... що з ним? Розкажи мені правду. Ви ж про щось говорили з лікарем.

У горлі защемило так, що стало важко дихати. Перед очима спливло обличчя Руса того вечора в гаражі, коли він стиснув моє плече до синяків і сказав: «Якщо вона дізнається — я не зможу дивитися їй в очі. Пообіцяй, Максе. Ніхто не має знати. Особливо вона».

Він заборонив мені. Заборонив розказувати комусь про його діагноз. Я не міг підвести друга, не міг стати зрадником у такий момент. Я не до кінця розумів його мотиви — можливо, це була гордість, а можливо, найвищий прояв його дивної, вивернутої любові — але я мав зробити так, як він просив.

— Я не знаю, Єв... — збрехав я. — Лікарі кажуть, перевтома, можливо, тиск. Треба перевірити голову, бо він часто бився, ти ж знаєш.

Я побачив, що вона мені не вірить. У її очах було стільки болю, що мені захотілося втекти з цієї лікарні прямо зараз. 

— Я думаю, тобі треба додому, — тихо сказав я, відвертаючись до вікна. — Тобі треба відпочити, ти вся в крові. Я почекаю тут. Я подзвоню, як тільки щось дізнаюся. Обіцяю.

Я не знав, як буду дивитися їй в очі завтра. Але сьогодні я мав тримати оборону його таємниці до останнього. Вона мовчки розвернулась і вийшла. Я ще кілька секунд тримався, дивлячись на зачинені двері, а потім сили просто залишили мене. Спина повільно сповзла по холодній кахляній стіні, і я опустився на підлогу, обхопивши голову руками.

— Ну чому, Рус? Чому ти? — прошепотів я в порожнечу.

Сльози накотилися самі собою — гарячі, пекучі, вони миттєво розмили обриси стерильної кімнати. Я ніколи не вважав себе слабким, але зараз мені здавалося, що з моїх грудей виривають частину легенів. Без Руслана я не знав, як дихати.

Перед очима почали спливати спогади. Наше дитинство в одеських дворах, де він завжди був «старшим», навіть якщо ми були однолітками. Я згадав, як ми вперше разом сіли на старий, іржавий байк його батька, і як він, витираючи замурзане обличчя, сказав: «Ми ще промчимося на такому по всьому світу, Максе».

Я згадав наші нічні розмови в гаражі. Запах мастила, дешевої кави та диму. Руслан завжди був моєю скелею. Коли мене кинула перша дівчина, коли я завалив іспити, коли просто не знав, куди йти — він завжди сидів там, крутив якусь гайку і спокійно казав: «Прорвемося, Левицький. Залізо крутиться і життя полагодимо».

А тепер...

Я закрив очі і знову відчув той жах, коли лікар вимовив діагноз. Я згадав, як кілька тижнів тому Руслан раптом зупинив байк на узбіччі, зняв шолом і довго дивився на захід сонця. Він тоді сказав: «Знаєш, Максе, я вже скучив за цим усім. Ще не пішов, а вже скучив». Я тоді лише віджартувався, а зараз розумію — він прощався.

Серце стиснуло так, що стало боляче фізично. Я вже скучав за його низьким голосом, за його важкою рукою на моєму плечі, за тим, як він називав мене. Я не міг... я просто фізично не міг допустити думку про те, що настане день, коли я зайду в гараж, а там буде тиша. Що я подзвоню, а в слухавці буде: «Номер не обслуговується».

— Не йди, чуєш? Тільки не йди, — я зарився обличчям у долоні, і мої плечі почали здригатися від беззвучного ридання. — Я не готовий бути тут без тебе. Ти ж мій брат, Рус. Справжній.

Я згадав Єву. Її очі, повні надії та болю. Руслан хотів вберегти її, хотів подарувати їй щасливу осінь, але ця осінь… Буде останньою в його житті.

Я сидів на підлозі, розбитий і розгублений.