58 Розділ

Після їжі я влетіла у свою кімнату, наче в мені ввімкнувся прихований турбодвигун. Сніданок був поглинутий зі швидкістю світла, і тепер головним завданням було обрати «той самий» образ. Шафа була безжально відчинена, і на ліжко полетіли речі.

Хотілося виглядати легкою, але водночас не надто «правильною». Після довгих вагань я зупинилася на Світлих широких джинсах і білому світшоті. На ноги — зручні кеди, а на голову — кепку. Трохи блиску для губ — і вуаля. Образ готовий.

— Мам, я побігла! — крикнула я, чмокнувши її в щоку на ходу одягаючи курточку. 

— Обережно на дорозі! — почула я вже за дверима.

На зупинці я не встигла простояти й трьох хвилин. Здалеку почувся знайомий, важкий рокіт двигуна, який я тепер впізнавала з тисячі. Чорний байк ефектно загальмував прямо біля моїх ніг.

Блек підняв візор шолома. Його очі мружилися від яскравого сонця. Він нічого не сказав, просто простягнув мені шолом. Я взяла його, впевнено натягнула, цього разу вже без сторонньої допомоги, і заскочила на заднє сидіння. Мої руки самі собою обхопили його талію, і я відчула, як він на мить напружився, а потім розслабився, притискаючи мої долоні до себе. Ми рвонули з місця, залишаючи за собою лише хмару пилу та гаряче міське повітря.

Через десять хвилин перед нами розкинулася нескінченна блакить. Ми під’їхали до високих сходів, що вели вниз, прямо до жовтого одеського піску. Море сьогодні було напрочуд спокійним.

Руслан заглушив мотор і зняв шолом. Я теж звільнилася від захисту, поправляючи розпатлане волосся. 

— Коли ти вчора пішов? — запитала я, дивлячись, як він впевнено паркує байк. 

— Не пам'ятаю, не дивився на годинник, — Руслан усміхнувся, мружачись на сонце. 

— Час у твоїй компанії йде за якимись іншими законами фізики.

— А як ти вийшов? — я з підозрою подивилася на нього. 

— Через вікно, Малявочка, — абсолютно серйозно відповів він. 

— Ти що?! — мої очі округлилися. Другий поверх, все-таки!

Він розреготався, і цей звук був таким теплим, що я мимоволі всміхнулася у відповідь. 

— Я пожартував. Через двері вийшов. Не бійся, твоєї мами ще не було. 

Море було важким, свинцевим, воно гучно розбивалося об каміння, розлітаючись мільйонами холодних бризок.

Ми щойно зробили кілька спільних фото: я сміялася, сховавши ніс у комір куртки, а він дивився в об’єктив зі своєю фірмовою напівусмішкою. 

— Як тобі здається, вони все-таки почнуть зустрічатись? — запитала я, кутаючись у шарф і дивлячись на піну біля берега. 

— Не знаю, — Руслан відвів погляд у бік горизонту. — Макс занадто складний, а Соня занадто терпляча. Дивна суміш.

Я замовкла на мить, збираючи всю свою сміливість, яка тільки лишилася після того нічного поцілунку в моїй кімнаті. 

— А ми? — я заглянула йому в очі. — Ми зустрічаємось, Рус?

Він різко повернувся до мене. Його обличчя стало напрочуд серйозним, навіть суворим. 

— Єв... — почав він, і в його голосі я відчула таку напругу, що всередині все стислося.

Невже щось сталося? Вчора це була помилка? Я йому не подобаюсь?

— Я... я хотів сказати тобі... — він не встиг договорити.

— Кров! — крикнула я, вказуючи на його ніс. Темна, густа цівка швидко прокладала шлях по його губі, капаючи на чорну шкіру куртки.

— Блін... Знову, — прохрипів він. Руслан різко встав, закидаючи голову назад, щоб зупинити кровотечу, але це була помилка.

Його раптом повело вбік. Він безпорадно змахнув руками, намагаючись схопитися за повітря. 

— Руслан! — я підскочила до нього в ту саму секунду, коли його коліна підігнулися. — Рус! Блек!

Я вчепилася в нього мертвою хваткою, обіймаючи за пояс і намагаючись втримати його величезне тіло від падіння на холодний пісок. Він був важким, неживим вантажем. Його голова важко опустилася мені на плече, а дихання стало поверхневим і хрипким.

— Рус, чуєш мене?! Відкрий очі! — кричала я, але він не відгукувався.

Він знепритомнів прямо у мене в руках. Я обережно опустила його на лавку, відчуваючи, як мої пальці стають липкими від його крові. Руки тремтіли так, що я ледь змогла розблокувати телефон.

— Ало! — вигукнула я в слухавку, ледь стримуючи ридання. — Пляж «Ланжерон», біля скель! Хлопець втратив свідомість, сильна носова кровотеча! Швидше, будь ласка!

Сирена швидкої розрізала солодке осіннє повітря Одеси, вриваючись у шум прибою. Машина підлетіла майже до самого піску, здіймаючи куряву. Лікарі діяли механічно й швидко: ноші, киснева маска, короткі команди. Я стояла поруч, заціпеніла від жаху, дивлячись, як тіло Руслана — завжди таке сильне й непохитне — безпорадно завантажують у салон.

— Я поїду з вами! — вигукнула я, не чекаючи дозволу, і заскочила всередину.

У машині пахло спиртом. Один із фельдшерів заповнював папери: 

— Дівчино, подзвоніть його сім'ї. Нам потрібні дані.

Я гарячково гортала контакти, але зрозуміла, що в мене немає номера нікого з його сім’ї. Єдиний, хто попався на очі, був Макс.

— Алло! Слухай, Руслан в лікарні, — мій голос тремтів так, що я ледь вимовляла слова. 

— Що сталося? — голос Макса вмить став сталевим, зникла вся його звична легковажність. 

— Втратив свідомість... Кров з носа... 

— Знову?! — вигукнув він. — Я зараз приїду, нікуди не йди!

У лікарні мене залишили в холодному, стерильному холі. Я сіла на залізний стілець, притиснувши руки до колін. Тільки зараз я помітила на своїх долонях і рукавах світлої куртки його кров — темні плями, що вже встигли підсохнути.

Макс з’явився менше ніж за десять хвилин. Він залетів у двері, важко дихаючи, розпатланий, із диким поглядом. 

— Де?! — коротко кинув він. 

Я лише мовчки вказала на реєстратуру. 

— Я не знаю... його забрали кудись туди.

Макс підбіг до віконця, ледь не вибиваючи скло. 

— Руслан Чорний? 

— Палата 302, — сухо відповіла медсестра, не піднімаючи очей.