57 Розділ

— І знаєш, що було далі? — його губи торкнулися моєї скроні в короткому поцілунку. — Одного разу, під час найстрашнішої бурі, яку тільки бачило це море, до Маяка прилетіла маленька Чайка. Вона була втомлена, її крила були поранені вітром. Вона шукала захисту. Маяк, який завжди світив лише назовні, вперше відчув тепло всередині. Він відкрив свої маленькі двері внизу і впустив її.

Я відчула, як він знову торкнувся мого волосся, але його слова почали розмиватися. Речення ставали довшими, голос — глибшим, наче відлуння в тунелі.

— І вся ця величезна вежа, що світила тисячам кораблів, раптом зрозуміла, що її найбільший скарб — це маленьке, злякане створіння, яке знайшло в ній дім... — остання фраза Руслана прозвучала десь на межі моєї свідомості.

Світ навколо мене згас. Я вже не відчувала ні стін кімнати, ні важкості підручників на столі. Залишилося тільки відчуття теплих рук Руслана на моєму плечі та його розмірене, спокійне дихання, яке стало моєю особистою колисковою. Я провалилася в глибокий, безмежний сон, так і не дізнавшись, чи вилікував Старий Маяк поранені крила Чайки.

Я відчула, як він переплів свої пальці з моїми перед тим, як остаточно розчинитися в темряві сну. Це був останній дотик, який я пам'ятала.

Коли я прокинулася, кімната була залита м'яким світлом. Руслана не було, але я лежала в ліжку, дбайливо вкрита ковдрою до самого підборіддя. Я усміхнулася, потягнувшись і вдихаючи повітря, який тепер, здавалося, тонко зберігав запах його парфумів. Глянула на годинник — субота, дев’ята ранку. Можна було б поспати ще, але погляд впав на стіл.

Там, серед розкиданих підручників, лежав маленький білий папірець. Я вскочила з ліжка, босоніж підбігла до столу і схопила його.

«Доброго ранку, Малявка. Як спалося? Думаю, зручно. Мої ноги оніміли. Русь».

Я притиснула папірець до грудей, стримуючи щасливий сміх, і кинулася до шафи. Швидко переодягнувшись, я буквально злетіла по сходах вниз, на кухню, де вже пахло вафлями.

Мама стояла біля вікна, повільно помішуючи щось у чашці. Вона обернулася, і на її обличчі з’явилася здивована усмішка. 

— Ого, Ягідко! У тебе дуже гарний настрій, як на ранок. 

— Сьогодні йду до моря! — вигукнула я, підбігаючи до неї та цілуючи в щоку.

Мама злегка підняла брову, розглядаючи моє сяюче обличчя. 

— До моря? Ого! А ти вчора чому не поїла? Я заглянула ввечері — вечеря в холодильнику так і залишилася недоторканою. 

— Просто не хотілося... — я почала крутитися біля столу, намагаючись не видати себе. — Захопилися навчанням. 

— Я бачила. Навіть підручники на столі не прибрала, — мама хмикнула, роблячи ковток кави. — Добре, що хоч до ліжка дійшла, а то я боялася, що ти так і заснеш за тими конспектами.

Я миттєво згадала, як саме я «дійшла» до ліжка, і як Руслан гладив мене по голові. Усмішка сама собою розповзлася по обличчю, стаючи ще ширшою. 

— Що за усмішки такі, Єво? — мама примружила очі, в яких промайнув вогник цікавості. 

— Просто гарний настрій! Субота, сонце, море... — я швидко перевела тему. — А як твоя робота? Закінчила проект?

Мама полегшено зітхнула і відставила чашку. 

— Закінчила. Здала все вночі. Тепер можу цілий тиждень провести вдома, нарешті відпочинемо разом.

— Це чудова ідея, мам, але у мене скоро екзамени, і треба готуватись, так що буду повертатись пізніше, вибач... — я намагалася говорити максимально природно, ховаючи погляд у тарілці з пластівцями.

Мама на мить зупинилася і уважно подивилася на мене. 

— Тоді запрошуй до нас Соню. Не хочу, щоб ви десь ходили допізна, краще під наглядом. 

— Не тільки Соня, мам... — я зробила паузу, відчуваючи, як серце починає вибивати знайомий ритм. 

— Запрошуй і інших дівчат. 

— Добре, але там не дівчата. 

— Хлопці? — мама поставила чайник на плиту і повернулася до мене всім тілом. — У тебе є хлопець?

Я ледь не поперхнулася молоком. 

— Мам! Просто допомагаю Руслану і його другу, ну і, звісно ж, Соні. Ми разом готуємося. 

— То Русік допомагає тобі, то ти йому... Це як? — вона ледь помітно всміхнулася, і в її очах промайнуло те саме «мамине» розуміння, від якого нічого не приховаєш. 

— Ось так... Взаємодопомога, — пробурмотіла я.

— Ну нічого, ми раді гостям, — мама лагідно поплескала мене по плечу. — Якщо він допомагає тобі з математикою, а ти йому з фізикою — це ж добре. Давай, снідай. Треба мати сили, щоб до моря дійти.

Я почала швидко прибирати книжки і зошити, а в голові крутилася лише одна думка: Руслан. «Русік». Якби він почув, як мама його називає, він би точно розсміявся своїм низьким голосом.

Я згадала його записку: «Мої ноги оніміли». Він сидів нерухомо, щоб не розбудити мене. Від цієї думки всередині стало настільки солодко, що я ледь не впустила ложку.