56 Розділ

Потім його долоні ковзнули нижче, обхоплюючи мою шию. Це було небезпечно й неймовірно ніжно одночасно. Я відчувала, як під його пальцями шалено калатає моя жилка, видаючи мій стан. Я запустила обидві руки в його густе волосся, притискаючи його до себе ще міцніше, наче намагаючись розчинитися в ньому.

Руслан раптом відсторонився на коротку мить. Він зробив глибокий, гучний видих, дивлячись мені прямо в очі.

— Моя... — прохрипів він, і це слово прозвучало як клятва.

Наступної секунди він знову накрив мої губи своїми. Його руки перемістилися на мою потилицю, надійно фіксуючи мою голову, поки він досліджував кожну міліметр моїх губ.

Я відчувала кожну іскру електрики між нами. По шкірі пробігали справжні розряди, а в животі все стискалося у солодкий вузол. Руслан притискався до мене всім тілом, і я відчувала, як важко і часто б’ється його серце об мої груди. Його губи спустилися до кутика мого рота, потім до щелепи, і нарешті він припав до моєї шиї, залишаючи там короткі, гарячі поцілунки, від яких у мене підкошувалися коліна.

Ми відірвалися одне від одного так різко, ніби нас вдарило струмом. Кімната раптом здалася занадто тісною, а повітря — занадто гарячим. Я зробила кілька кроків убік і машинально схопила телефон, просто щоб зайняти чимось руки. Екран блимнув, висвічуючи час, але я навіть не зрозуміла, котра година.

Що робити після цього? Якось незручно. 

— Хочеш чаю? — Я сказала перше, що спало на думку.

— Ти третій раз пропонуєш вже. 

— Вибач, — він ледь помітно всміхнувся, провів рукою по обличчю і просто сів на ліжко, спершись спиною на холодну стіну.

Я підійшла до нього, відчуваючи, як зникає та незручність, поступаючись місцем спокійній довірі. Сівши поруч, я повільно опустила голову йому на коліна, влаштовуючись зручніше. Руслан не одразу, але дуже ніжно поклав руку мені на волосся, перебираючи пасма пальцями.

— Розкажи казку, — попросила я, заплющивши очі. 

— Продовження тої? — тихо запитав він. 

— А ти дочитав роман? 

— Ще ні... — його голос звучав над самою моєю головою, затишно і низько. — Але я знаю кінцівку, — прошепотів він, відчуваючи дивний сум. 

— Розкажи тоді. 

— Той хлопець помер. — Рука Руслана на мить завмерла. 

— Як помер? 

— У історії нещасливий кінець. Хлопця не можна було вилікувати на останній стадії раку.

Він мовчав кілька секунд, і я відчула, як він важко зітхнув. 

— Чому він раніше не лікувався? 

— Не знав про хворобу. Думав, що просто втомлюється, що це вік... або просто ігнорував біль, поки було можна. 

— Цікаво, як же було його батькам, — Руслан знову почав повільно гладити мене по голові. 

— У нього тільки мама. Тато кинув сім'ю.

Я згадала своє дитинство, свої спогади, які завжди були моєю опорою. 

— Мій тато ніколи б так не зробив, — твердо сказала я. 

— Знаю. В тебе був чудовий батько, — Руслан промовив це з такою впевненістю, ніби знав його особисто, і від цього на серці стало нестерпно тепло.

— Це точно, — я притиснулася щокою до його коліна. 

— Давай завтра з’їздимо на пляж? — раптом запропонував він. 

— До моря? — перепитала, і я відчула, як він нахилився нижче. 

— До моря.

Руслан зручніше перехопив пасмо мого волосся, намотуючи його на палець, а потім знову почав повільно гладити мене по голові. Його голос у напівтемряві кімнати звучав низько, з хрипкими нотками, наче оксамит, що торкається шкіри.

— Ще одна історія. Про один Старий Маяк, що стояв на самому краї світу, де море зустрічається з небом. Він був дуже гордим і самотнім. Його стіни були пофарбовані в червоно-білі смуги, а на самій вершині горіло величезне серце — скляна лінза, що збирала світло зірок і віддавала його кораблям.

Його долоня повільно сковзнула з моєї макушки на шию. Великий палець почав обережно окреслювати лінію за вухом, і від цього монотонного, ніжного руху мої повіки стали важкими, а тіло почало розтікатися по його колінах, як теплий віск.

— Старий Маяк бачив тисячі штормів, — продовжував Руслан, і я відчувала вібрацію його грудної клітки. Його голос став ще тихішим, заколисуючим. — Він бачив, як хвилі, вищі за його вежу, намагалися загасити його вогонь. Але він просто стояв. Він знав, що його робота — світити. Він не питав, куди пливуть кораблі, він просто давав їм надію на берег. Він любив тишу ночі, коли море заспокоювалося і місячна доріжка пролягала прямо до його підніжжя.

Рука Руслана перемістилася на моє плече. Він почав повільно розтирати його, знімаючи останню напругу дня. Його пальці були теплими, а рухи — такими заспокійливими, що я мимоволі зробила глибокий вдих і остаточно розслабилася.