54 Розділ

На диво, хлопці справді слухали.

— Зачекай, — перебив Руслан, коли я розписувала другий закон Ньютона. — Тобто, якщо я тисну на байк, то байк з такою ж силою тисне на мене? 

— Саме так, — кивнула я, здивована його зацікавленістю. — Тепер зрозуміло, чому в мене після вчорашнього плече ниє, — хмикнув він, роблячи якусь помітку в моєму конспекті прямо під моїм текстом.

Макс теж не відставав, хоча його питання були специфічними: 

— Єво, а якщо Соня кине в мене підручником з певною швидкістю, чи можна розрахувати траєкторію її гніву? 

— Левицький, я зараз продемонструю це на практиці, — спокійно відповіла Соня, навіть не піднімаючи очей від зошита, чим викликала загальний регіт.

Коли теорія закінчилася, я дала їм «контрольну» задачу — складну, на декілька дій, де треба було врахувати тертя. 

— Працюємо самостійно, — суворо сказала я, відкидаючись на спинку стільця.

Запала нетипова тиша, яку порушувало лише сопіння Макса та скрип ручок. Руслан працював зосереджено. Він не дивився в підручник — він ніби прокручував усе в голові, швидко креслячи схему. Його брови були зсунуті до перенісся, а ліва рука під столом машинально стискала коліно. Він розв’язував задачу сам, і я бачила, як логіка вибудовується у нього на папері.

Тим часом «солодка парочка» влаштувала справжній шпіонаж. Макс, наче жирафа, витягнув шию, намагаючись підгледіти, що пише Соня. 

— Псс, Соф... там корінь чи квадрат? — шепотів він. 

— Відчепись, Максе, сама не впевнена, — відказувала вона, але при цьому ледь помітно відсунула зошит у його бік, щоб йому було зручніше списувати. Вони шепотілися, сперечалися пошепки про знаки «плюс» і «мінус», і врешті-решт видали ідентичні, абсолютно однакові результати з однією і тією ж помилкою в кінці.

Руслан першим відклав ручку. 

— Готово, — сказав він, підсуваючи мені свій аркуш. Я пробіглася очима по його розрахунках. Все було вірно. Навіть ідеально. 

— Рус... ти впевнений, що в тебе з фізики було «нічого»? Бо це розв’язання на рівні фізмату.

Він лише знизав плечима, але в його очах промайнуло задоволення від моєї похвали. 

— Просто вчитель гарний, — тихо промовив він, так, щоб чула тільки я.

Хлопці виглядали втомленими, але задоволеними, а Соня нарешті закрила свій зошит з полегшеним зітханням.

Соні подзвонила мама, і її голос у слухавці звучав настільки безапеляційно, що було зрозуміло: «через п’ять хвилин» не спрацює.

— Мені треба йти, — Соня зітхнула, збираючи зошити. 

— Я тебе проведу! — Макс підскочив швидше, ніж вона встигла застебнути рюкзак. 

— Та вона живе через дорогу! — вигукнула я, відчуваючи, як всередині починає наростати легка паніка. Я точно не хотіла залишатися наодинці з Русланом. 

— Нічого, я теж маю йти... ну, тобто, я маю ще купу справ. 

— Може, чаю? І потім підете всі разом?

— Бувай! — раптом відрізав Руслан, дивлячись прямо на Макса. У його голосі було стільки прозорого натяку на те, що їм пора зникати, що Левицький навіть не став сперечатися. 

— Ні, Єв, ти ж бачила — Соню вже кличуть, незручно, — Макс буквально виштовхав ошелешену Соню в коридор.

Вони взулися за лічені секунди, і через мить від них не залишилося навіть і сліду — лише грюкіт вхідних дверей, який луною відбився від стін порожнього передпокою.

Як тільки замок клацнув, Руслан повільно повернувся до мене. Атмосфера на кухні миттєво змінилася: з галасливої «навчальної зони» вона перетворилася на щось дуже тісне й інтимне.

— Що? — я нервово поправила волосся, відчуваючи, як щоки починають пекти. — Продовжимо урок? У нас ще купа тем... 

— Хімія. — сказав він

— Що — хімія? — він почав повільно наступати на мене, засунувши руки в кишені джинсів.

Я почала відступати назад, поки не вперлася спиною в стільницю кухонного гарнітура. Тікати було нікуди. 

— Між нами хімія, не помітила, Малявочка? — він зупинився так близько, що я відчувала тепло його тіла. Він навис наді мною, впершись руками в стіл по обидва боки від моїх стегон, фактично замикаючи мене в пастку.

— Ні, — я спробувала надати голосу твердості, хоча серце вибивало чечітку об ребра. — Між нами лише фізика. Та сама, яку ти не вчив.

Руслан нахилився до мого обличчя, його очі потемніли, а губи скривилися в зухвалій усмішці, від якої в мене підкошувалися коліна. 

— Я добре знаю фізику, Єв, — прошепотів він прямо мені в губи, обпалюючи подихом. — Я просто хотів з тобою час провести. Без зайвих очей, без Макса і без твоїх нескінченних підручників.

Він простягнув руку і повільно, майже невагомо, провів кінчиками пальців по моїй шиї, зачіпаючи край футболки. 

— І зараз, коли нас ніхто не відволікає... яка там наступна тема в твоїй програмі? Тяжіння? — він зробив паузу, дивлячись мені в очі з такою інтенсивністю, що повітря навколо, здавалося, почало тріщати від напруги. — Бо я відчуваю, як мене до тебе тягне сильніше за будь-які закони Ньютона.

Я затамувала подих. 

— Що ж мені робити? — запитав він, і в його голосі більше не було тієї самовпевненості. Тепер там звучала якась дивна, майже болюча розгубленість. 

— Я не знаю, — видихнула я.

Паніка змішалася з адреналіном. Мені терміново потрібно було збільшити простір між нами. Я спритно прослизнула під його рукою, яка перекривала мені шлях, і кинулася до сходів на другий поверх. 

— Тобі додому не треба? — гукнула я вже з середини сходів. 

— Не треба. Мама з малою у бабусі, мені там робити нічого, — відгукнувся він, і я почула його важкі кроки за спиною.

— Ну а гараж? — я продовжувала відступати, вже опинившись у коридорі другого поверху. — Тобі треба мотоцикл помити, чи що там ви, хлопці, робите... 

— Не треба. Не тікай, — він наздогнав мене біля дверей моєї кімнати.