53 Розділ

У цей момент я зрозуміла: я довіряю йому. Це було дивне, майже нелогічне відчуття, але воно заповнювало мене зсередини тепліше за будь-який вогонь. Чомусь хотілося довіряти саме цьому хлопцю, який завжди здавався таким закритим. Я знала — просто відчувала шкірою, — що він ніколи не пустить мене під небезпеку. Він може ганяти на шаленій швидкості, може грати з вогнем, але мою руку він не випустить.

Я повільно опустила руки і знову обхопила його за пояс, притискаючись щокою до його спини. Крізь куртку я відчувала, як напружені його м'язи, і як ритмічно б'ється його серце.

— Ти збожеволіла, малявко! — прокричав Руслан, перекрикуючи гуркіт вітру, але в його голосі було стільки захоплення, що я мимоволі заплющила очі від задоволення.

Він накрив мою долоню своєю і притиснув мою руку до себе ще щільніше, ніби фіксуючи цей момент, не даючи мені знову віддалитися. 

За нами, ледь відстаючи, летів Макс. Соня теж щось кричала, розмахуючи рукою, і в цьому моменті ми були абсолютно щасливими. Чотири тіні на фоні нічної Одеси, що мчали назустріч невідомому вечору. Ми загальмували біля мого будинку так різко, що шини видали характерний свист. Руслан заглушив мотор, і настала приголомшлива тиша, яку порушувало лише наше важке дихання.

— Ну що, — він провів рукою по моїй щоці, прибираючи пасмо волосся, яке вибилося з-під шолома. — Адреналін отримала? 

Я лише кивнула, не в силах стерти дурнувату посмішку з обличчя. Повітря навколо нас наелектризувалося, і навіть коли пальці Руслана покинули моє обличчя, я все ще відчувала тепле поколювання на шкірі.

Вже зовсім стемніло. Хлопці з ювелірною точністю припаркували своїх «залізних коней» вздовж паркану, так, що вони виглядали як два грізних вартові в сутінках. Тільки-но ми зробили крок до ганку, датчик руху зреагував — різке біле світло над дверима спалахнуло, вихопивши з темряви наші захекані та щасливі обличчя.

Я дістала ключі й провернула замок. 

— Ласкаво прошу до моєї фортеці, — урочисто проголосила я, відчиняючи двері.

Будинок зустрів нас затишним запахом ванільного чаю та тишею, яку Макс порушив уже через секунду. 

— Ого, Мілевська, у тебе тут цивілізація! — вигукнув він, скидаючи куртку прямо на ходу. — А де джакузі з видом на море?

— У твоїх мріях, Левицький, — відрізала я, вказуючи йому на вішак. — Куртку на місце, кросівки — на килимок. Я серйозно, інакше вчитимеш фізику на вулиці з котами.

На відміну від Макса, який залетів у передпокій так, наче збирався брати будинок штурмом, Руслан поводився по-іншому. Він не роззирався з цікавістю новачка. Він пройшов усередину спокійно, по-господарськи кинув ключі на тумбочку біля входу і повісив куртку на гачок, що й минулого разу. Було в цьому щось таке... домашнє, від чого в животі приємно защеміло.

— А холодильник далеко? Бо після поїздки я готовий з'їсти навіть сиру картоплю. — Спитав Макс.

— Кухня прямо по коридору, Максе, — кинув Руслан, навіть не обертаючись. Він уже прямував туди, знаючи дорогу.

Ми розмістилися саме там. Вона у нас була велика, з дерев'яним столом, який пам'ятав ще мої київські сніданки. 

— Так, банда, розсідайтеся, — скомандувала я.

Я принесла ноутбук, зарядку та стопку підручників, які виглядала досить солідно. Соня сіла навпроти Макса, намагаючись зосередитися, але Макс уже встиг знайти на столі вазу з цукерками. 

— О, «Ромашка»! — зраділо воно. — Це стратегічний запас для мозку.

Руслан сів поруч зі мною. Настільки близько, що я відчувала запах його парфумів — суміш чогось деревного та цитрусового. Він підсунув до себе підручник за сьомий клас і з підозрою на нього глянув. 

— Ну що, — він відкрив першу сторінку. — Малявко, починай екзекуцію. Розказуй, чому яблука падають вниз.

Я відкрила ноутбук і завантажила симуляцію гравітації. 

— Спочатку ми з’ясуємо, що таке інерція. Максе, перестань шарудіти обгортками!

— Я створюю звуковий фон для кращого засвоєння матеріалу! — відгукнувся він, і дав цукерку Соні. 

Лампа над столом відкидала затишне коло світла, за межами якого панувала ніч. Ми розклали конспекти, розкрили зошити, і кухня перетворилася на справжній штаб. Але я бачила, що Руслан не дивиться в книгу. Він дивився на мої руки, якими я гортала сторінки, і в цьому погляді було значно більше «фізики», ніж у будь-якому підручнику.

Наступні дві години кухня перетворилася на справжнє поле битви з законами всесвіту. Я почувалася справжнім місьє Дарроу. Це світовий відомий французький професор з фізики. Я пояснювала різницю між масою та вагою, малювала вектори сил на серветках і навіть використала яблуко Макса, щоб продемонструвати вільне падіння.