52 Розділ

— Так, усе добре. 

— Не забудь поїсти... Наталіє, ви тут потрібні! — почула я чийсь голос на тому кінці, і мама швидко поклала слухавку.

Я прибрала телефон і обернулася до Руслана. Він стояв, прихилившись до дерева, і знову... цей погляд. Пронизливий, важкий, наче він намагався вивчити кожен мій подих. 

«Що з ним не так? Чому він постійно так п’ялиться?» — промайнуло в голові, і по шкірі знову пробігли мурашки.

— В принципі, можемо піти до мене, — сказала я, намагаючись повернути розмову в ділове русло. — У мене якраз і підручники, і конспекти є. 

Руслан повільно відштовхнувся від дерева. Його губи трохи розійшлися в усмішці. 

— Супер. Я погоджуюсь.

Макс, який якраз нарешті впіймав Соню за руки, миттєво навострив вуха. 

— Що? Ми йдемо на хату до Єви? — він аж підскочив від радості. 

— Ні, — відрізав Блек, явно плануючи «індивідуальне заняття».

Але я лише знизала плечима: 

— Так. — Я глянула на Блека, даючи зрозуміти, що не погоджуюсь на такі посиденьки. — Всі можуть піти до мене. Але попереджаю: якщо зробите безлад, я вас вижену на вулицю швидше, ніж ви встигнете взутися. 

— Тільки порядок! Обіцяю! — вигукнув Макс, притягуючи Соню до себе під лікоть. — Будемо тихіші за мишей. Ну, майже.

Ми рушили в сторону гаража Руслана. Сонце вже починало схилятися до обрію, заливаючи вулицю золотавим світлом. Я йшла поруч із Блеком, і час від часу відчувала, як наші руки випадково торкаються. Він не забирав руки, і я теж.

Коли ми підійшли до гаражного кооперативу, Руслан витягнув ключі. Метал гучно дзвякнув у вечірній тиші. Він вставив ключ у замок, але не поспішав повертати його. Повернувшись до нас, він серйозно глянув на Макса.

— Левицький, якщо ти хоч пальцем зачепиш мій стенд із інструментами — вилетиш звідси швидше, ніж твій м'яч у кільце.

— Та зрозумів я, зрозумів! — Макс підняв руки вгору, сміючись. — Я сьогодні зразковий учень. Соф, захисти мене, він на мене тисне!

Соня лише закотила очі, але я помітила, як вона тихенько всміхнулася, коли Макс ненароком знову притулився до її плеча.

Важкі залізні двері з рипінням відчинилися. Зсередини повіяло запахом мастила, холодного металу та дорогої шкіри. Руслан клацнув вимикачем, і тьмяне світло ламп вихопило з темряви його «звіра» — масивний чорний байк, що блищав хромом посеред гаража.

— Ого... — видихнула Соня, заходячи всередину. — Ти сам його збирав? 

— Доводив до ладу, — коротко кинув Блек, проходячи вглиб. — Подивилися — і вистачить. Беремо шолом і їдемо до тебе. Навчання не чекає, так, репетиторе?

Він зняв зі стелажа свій чорний матовий шолом і раптом... надягнув його мені на голову. Я опинилася в темному, закритому просторі, де пахло лише ним. Руслан застебнув ремінець під моїм підборіддям, його пальці на мить затрималися на моїй шиї, і я відчула, як він ледь відчутно провів великим пальцем по моїй шкірі.

— Тепер ти точно нікуди не впадеш, — прошепотів він через скло візора, і його очі в напівтемряві гаража спалахнули чимось небезпечним і водночас неймовірно ніжним.

Макс, наче справжній джентльмен з бойовика, з широкою посмішкою підкотив свій байк до Соні. Він дістав шолом і, не чекаючи, поки вона сама його візьме, акуратно надягнув його їй на голову. Соня на мить завмерла, коли він застібав ремінець прямо під її підборіддям, ледь торкаючись шкіри пальцями.

— Тримайся міцно, Соф. У мого «залізного коня» характер не такий лагідний, як у мене, — підмигнув він їй і жестом запросив сісти ззаду.

Ми виїхали на вулицю, де сутінкова Одеса вже починала запалювати свої перші вогні. Повітря стало різким, прохолодним, воно пахло морем і розпеченим за день асфальтом. Ліхтарі вздовж дороги спалахували один за одним, перетворюючи вулиці на нескінченні золотисті тунелі. Швидкість стирала обриси будинків, перетворюючи вітрини магазинів на розмиті неонові смуги.

Я відчувала кожну вібрацію під собою. Руслан вів байк впевнено, нахиляючись на поворотах так, що здавалося, ми ось-ось торкнемося коліном дороги. У якийсь момент я відчула такий шалений прилив свободи, що страх просто зник.

Я повільно розчепила руки на його талії. Спочатку несміливо, а потім усе впевненіше я підняла їх вгору, назустріч вітру, який намагався відштовхнути мої долоні назад.

— А-а-а-а-а! — мій крик розірвав гуркіт двигуна.

Це був крик полегшення. Весь стрес останніх тижнів, Крістіна, лікарні, київські тривоги — все це залишалося десь там, позаду, у шлейфі вихлопних газів. Я закинула голову назад, дивлячись на перші зірки, що проступали крізь сутінки. Світ навколо став невагомим.

Руслан відчув це. Він на мить повернув голову, бачачи мої підняті руки в дзеркалі заднього виду, і я почула його короткий, задоволений сміх. Він додав газу, і байк рвонув уперед, наче дикий звір, що вирвався на волю. Ми пролітали повз Оперний театр, повз затишні кав’ярні Дерибасівської, де люди ліниво попивали вечірню каву, навіть не підозрюючи, який шторм почуттів зараз проноситься повз них на двох колесах.