51 Розділ

Він нічого не відповів. Натомість він повільно повернувся до мене всім тілом. Він схилився ближче. Його обличчя було за міліметр від мого.

— Ніколи не дивися на іншого так, як щойно дивилася на мене, — напівжартома-напівсерйозно промовив він. — Я починаю ревнувати. 

Я відчула, як кожна клітинка мого тіла наелектризувалася від цього погляду. Нас розділяла лише мить, але в цей час повз нас пролетів м’яч, з гуркотом вдарившись у стіну прямо над нашими головами.

— Ой, пардон! — крикнув Макс, підбігаючи за м’ячем із лукавою посмішкою. — Я не завадив вашій «анатомічній консультації»?

— Звалив би, — Руслан спробував підвестися, але Макс важкою рукою поплескав його по плечу і буквально посадив назад. 

— Сиди і милуйся, як я виграю! — кинув Макс і з азартом вилетів назад на майданчик, а Соня вже готувалася знову вболівати на повні легені.

Руслан невдоволено хмикнув, але сісти не відмовився. Він знову сперся ліктями на коліна, наближаючись до мене. 

— Давай звалимо з уроків? — раптом тихо запропонував він, дивлячись на мене з-під лоба тим самим поглядом, якому неможливо відмовити. 

— Не можна, — я похитала головою. 

— Я дозволяю, — він усміхнувся, ніби його слово було законом для всього навчального закладу. 

— Ні, Рус. Не можна. Треба вчитися.

Він тяжко зітхнув, закидаючи голову назад і розглядаючи стелю спортзалу. 

— Молодість одна... 

— ...не витрачай її лише на навчання, — закінчила я його ж фразу. — Пам’ятаю. Але треба всі теми розуміти. Скоро іспити, ти взагалі про це думав?

Руслан раптом завмер. Його обличчя набуло такого вигляду, ніби я щойно сказала, що на Землю летить метеорит. 

— Точно! Я ж нічого не знаю! — вигукнув він, і в його голосі почувся справжній розпач. 

— Як це — нічого? Ти що? — я аж розвернулася до нього. — З якого предмета? 

— З фізики... там взагалі глухо, — протягнув він, потираючи потилицю.

Я мимоволі посміхнулася. Знати витончені розв’язання складних параметрів у математиці він міг, а от фізика, мабуть, здавалася йому занадто нудною через свою приземленість. 

— Фізику я знаю добре. Можу тобі пояснити. 

— Там матеріал аж з сьомого класу треба піднімати... — Руслан подивився на мене з надією. 

— З сьомого?! — я ледь не похлинулася повітрям. — Ти що робив усі ці роки на уроках? 

— Нічого, — чесно зізнався він, знизавши плечима. 

— Воно й видно, — я засміялася, дивлячись на цього «генія» в чорній майці.

— То ти навчиш мене? А я за це все-таки пригощу тебе кавою. Найкращою в місті.

— Та ти зі своєю кавою! — я спробувала вивільнити штовхнути його. — Сиди вже. Я подумаю.

— Не думай довго, малявко. Бо я можу знайти іншого репетитора... хоча ні, брешу. Інший мені не треба.

Він провів мізинчиком по тильній стороні моєї долоні.

— Домовилися? — прошепотів він.

— Подумаю!

Фізкультура закінчилася під гучний свисток вчительки, який нарешті розірвав ту наелектризовану тишу між мною та Русланом. Поки ми з Сонею в роздягальні намагалися вгамувати серцебиття та привести волосся до ладу, наступні три уроки промайнули як у тумані.

На історії я намагалася записувати дати, але щоразу ловила себе на тому, що малюю на полях зошита обриси байка. Руслан сидів позаду і час від часу «випадково» штовхав мій стілець кросівком, привертаючи мою увагу. На хімії Макс ледь не перекинув колбу, бо занадто активно намагався щось прошепотіти Соні, а на англійській ми всі четверо отримали зауваження, бо наш сміх було чути навіть у коридорі.

Нарешті пролунав останній дзвінок.

На вулиці осіннє повітря здавалося прохолодним після тепла школи. Попереду нас Макс і Соня влаштували справжнє шоу. Соня, розчервоніла й обурена якимось черговим жартом, замахнулася на нього рюкзаком. 

— Левицький, ти нестерпний! — крикнула вона, намагаючись вцілити йому по плечу. Макс, зі своїми рефлексами баскетболіста, з реготом ухилявся, виставляючи руки вперед. 

— Гей, обережніше, це ж холодна зброя! Соф, ну я ж правду сказав! — він закружляв навколо неї, ховаючись за уявним щитом. — Не бий, я ще молодий, я ще хочу побачити фінал чемпіонату! 

Соня намагалася бути серйозною, але кутики її губ зрадницьки сіпалися. Ця їхня «бійка» виглядала настільки кумедно, що перехожі мимоволі посміхалися.

Я зупинилася, щоб набрати маму. 

— Алло, привіт! 

— Привіт, ягідко! — голос мами звучав трохи втомлено. — Щось термінове? 

— Ти коли додому сьогодні? 

— Сьогодні пізно буду. Приготуєш собі вечерю і лягай спати, не чекаючи на мене. Вибач, Ягідко, маю закінчити проект, терміни тиснуть. У тебе як, закінчилася школа?