47 Розділ

— Це брехня! — я зробила крок вперед, стискаючи кулаки. — Вона підставляє мене, вона просто знущається. Вона навіть била мене!

— Що? — директор випрямився, і його погляд став гострим. — У вас є докази таких серйозних звинувачень?

— Звісно! — у цей момент двері розчахнулися, і до кабінету забігла Соня. Вона була червона від бігу, але в її очах горіла рішучість, якої я раніше не бачила.

— Є відео! — Соня простягнула свій телефон директору, швидко натискаючи на екран. — Вона не просто підклала цигарки, вона хизувалася цим у закритому чаті дівчат. Ось, дивіться!

Директор взяв телефон. З динаміка почувся приглушений сміх Крістіни: «Дивіться, зараз ми влаштуємо цій Миші веселе життя. Директор обожнює правила, а пачка в її шафі — це вовчий квиток».

Крістіна миттєво зблідла. Її самовпевненість розсипалася, як картковий будинок.

— І ось! — я різко відкинула пасмо волосся, відкриваючи чіткий, синюшний слід на щоці. — Це вона зробила вчора за школою. І Софію вона облила молоком прямо при свідках!

Директор повільно відклав телефон Соні й подивився на Крістіну. Він зняв окуляри й повільно поклав їх на стіл. 

— Євтушенко, я гадаю, пакувати речі сьогодні доведеться не Мілевській, — голос директора був тихим, але від нього віяло холодом. — Дзвони батькам. Зараз же.

Крістіна, яка ще хвилину тому переможно посміхалася, раптом стиснулася. Її обличчя вмить стало попелястим, а очі наповнилися справжнім, непідробним жахом.

— Ні! Будь ласка, пане директоре, не треба! — вона підскочила зі стільця, і її голос зірвався на високу ноту. — Тільки не батьки! Батько мене вб’є... він... він не зрозуміє! Я просто пожартувала, це був просто прикол, ми не хотіли нічого поганого!

— Пожартувала? — директор вказав пальцем на пачку цигарок. — Підкинути заборонені речі, щоб людину виключили — це ваш гумор? А синці на обличчі однокласниці — це теж частина вистави?

— Це не я! — закричала Крістіна, вказуючи на мене пальцем, що тремтів. — Вона сама спровокувала! Вона приїхала сюди зі своїм київським пафосом, забрала Блека, зіпсувала все! Я просто хотіла, щоб усе було як раніше! Я... я вибачусь! Єво, чуєш? Вибач! Я куплю тобі нову сорочку, я все виправлю!

Я дивилася на неї й не відчувала нічого, крім огиди. Тепер, коли вона втратила свою силу, вона виглядала жалюгідною.

— Хто ще був замішаний у цій травлі? — запитав директор, ігноруючи її істерику. — Хто допомагав тобі знімати відео та обливати Софію?

— Більше ніхто! — швидко відповіла вона, озираючись на двері. — Я сама все робила! Чесно! Тільки я!

— Бреше, — твердо перебила я. — Їх було троє. 

Крістіна обернулася до мене, її очі звузилися від люті, змішаної з розпачем. 

— Ти... ти просто хочеш нас усіх знищити!

— Ні, Крістіно, — тихо відповіла я. — Я просто хочу, щоб ви нас нарешті залишили у спокої.

— Досить, — обірвав її директор. — Мілевська, Корж — ви вільні. Йдіть додому і спробуйте відпочити. Євтушенко, сідай і пиши пояснювальну. Імена всіх «помічниць» мають бути там до того, як приїде твій батько. Якщо приховаєш хоч одне прізвище — я передам справу в поліцію про хуліганство та побиття.

Ми з Сонею вийшли в коридор. За дверима почувся гучний схлип Крістіни й звук набору номера. Вона нарешті зрозуміла, що цей "прикол" став кінцем її шкільного правління.

Соня прихилилася до стіни й важко видихнула. 

— Додому?

— Так. — погодилась вона. 

Ми йшли під парасолькою, ігноруючи калюжі. Після всього, що сталося в кабінеті директора, повітря здавалося на диво чистим.

— Як там Блек? — тихо запитала Соня, поправляючи рюкзак. 

— Каже, ще пару днів потримають для профілактики, — я зітхнула, згадуючи його бліде обличчя. — Сьогодні скаржився, що голова сильно боліла. Каже, що то від снодійного та ліків, але... головне, що він під наглядом.

Наступні два дні в школі були незвично тихими. Без Крістіни та її свити коридори ніби розширилися. Ніхто більше не шепотів за спинами, а «свита», яка залишилася без лідера, намагалася злитися зі стінами. Я щодня бігала в лікарню, приносила Руслану фрукти й записки. З кожним разом він виглядав усе краще: колір обличчя повернувся, синці почали жовтіти, а в очах знову з'явився той самий знайомий вогник.

На третій день я запізнилася на перший урок. Захекана, я влетіла в клас, коли вчителька вже щось писала на дошці. Мій погляд машинально ковзнув до останньої парти, і серце мало не вистрибнуло з грудей.

Там, розвалившись на стільці з таким виглядом, ніби він і не залишав цього місця, сидів Руслан. Поруч із ним Макс щось жваво і тихо розповідав, активно жестикулюючи.

— Ти вже на ногах?! — я, забувши про вчительку, підскочила до них.

— Мілевська! 

— Вибачте, перепрошую.

Руслан підняв голову. На ньому була чорна футболка, а волосся безладно скуйовджене. Він усміхнувся — широко і по-справжньому. 

— А чого мені киснути в тій лікарні? — хмикнув він. — Там кава жахлива, і медсестри занадто суворі. Вирішив, що з тобою мені буде безпечніше.

Я хотіла щось сказати, але Макс перебив мене, штовхнувши Руслана в плече.