46 Розділ

Руслан хотів щось відповісти, але раптом його обличчя страшно перекосилося. Він різко заплющив очі, і я побачила, як на його лобі виступили краплі поту. Він вчепився пальцями в голову, наче намагаючись втиснути щось. Його рука гарячково потягнулася до тумбочки, де стояла маленька помаранчева баночка з пігулками.

Через різкий рух баночка впала на підлогу. 

— Дай... Дай сюди! — прохрипів він, хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Його зіниці розширилися від нестерпного страждання.

Я кинулася на коліна, піднімаючи баночку. Тільки-но він встиг схопити баночку і почав судорожно її відкручувати, як двері палати з гуркотом відчинилися. У кімнату буквально влетів Макс. 

— Ні! — закричав він таким голосом, якого я ніколи від нього не чула. Це був крик справжнього жаху.

Він одним стрибком опинився біля ліжка і з силою вирвав баночку з рук Руслана. 

— Віддай сюди, Максе! — загарчав Руслан, намагаючись підвестися, але новий напад болю змусив його впасти назад. 

— Ні! — Макс, не дивлячись на нього, швидко натиснув на кнопку виклику лікаря над ліжком і затиснув її, не відпускаючи. 

— Віддай, я сказав! Максе! Сюди! — Блек ледь не кричав, його обличчя стало попелястим.

Макс обернувся до мене. Його погляд був диким і рішучим. Він схопив мене за плечі й буквально виштовхав із кабінету в коридор. 

— Все, час відвідування закінчився! Єво, тобі час! — він відрізав кожне слово, наче бив батогом.

Я встигла лише побачити, як у палату забіг лікар у супроводі двох медсестер. Двері зачинилися прямо перед моїм носом.

— Що... що відбувається? — я дивилася на Макса, який важко дихав, тримаючи баночку в кулаці. Позаду, за дверима, було чути суворі накази лікаря та пікання апаратів. 

— Нічого, — кинув Макс, уникаючи мого погляду. — Просто... він не спав вночі. Сильне навантаження на судини. Бійка, стрес, ти ж знаєш... Йому треба вколоти щось сильніше за ці таблетки. Йди, Єво. Я зателефоную.

Він розвернувся і пішов до медиків, залишаючи мене стояти посеред порожнього коридору.

Машина плавно рушила з місця, залишаючи позаду стерильну тишу лікарняного подвір'я. Я притислася лобом до холодного скла, відчуваючи, як вібрація двигуна віддає в самі скроні.

— Третя школа, будь ласка, — промовила я автоматично, навіть не впізнаючи власного голосу. Він звучав тонко, наче натягнута струна, що ось-ось лусне.

Я підняла голову і востаннє глянула на вікно третього поверху. Палата №302. 

«Навантаження на судини», — повторювала я про себе слова Левицького, намагаючись вхопитися за них, як за рятівне коло. Але перед очима все ще стояв Руслан — той момент, коли він тягнувся до ліків. Його пальці не просто тремтіли. Вони хапали повітря так, ніби воно стало занадто густим, щоб дихати.

Автомобіль виїхав на головну дорогу, і постать лікарні почала швидко зменшуватися в дзеркалі заднього виду. Місто продовжувало жити своїм життям: кудись поспішали перехожі під парасольками, жовте листя кружляло в калюжах, світлофори байдуже змінювали кольори. Все було таким звичайним, таким нормальним, і від цього ставало ще гірше.

«Він просто виснажений. Просто бійка. Просто снодійне», — я заплющила очі, вмовляючи себе вірити в цю брехню. 

Коли машина зупинилася біля воріт школи, я не відразу змогла вийти. Я дивилася на будівлю, де зараз проходили звичайні уроки, де Крістіна напевно вже вигадала нову плітку, і де більше не було ревіння мотора Блека.

Я вийшла з машини, поправила рюкзак і відчула в кишені щось тверде. Коли я зайшла до школи не встигла зробити і кроку, як Софі сказала, що Євтушенко сидить у директора взявши щось у моїй шафі. 

Я забігла до кабінету, важко дихаючи. Серце все ще калатало після лікарні, а тут — новий удар. На дубовому столі директора, поруч із розкритим журналом, лежала пачка дорогих цигарок. Крістіна сиділа на стільці з таким виглядом, ніби вона — головна героїня драми, а я — злочинниця, яку нарешті спіймали.

— Це не моє! — вигукнула я, навіть не вітаючись. — Вона підставляє мене. Вона підклала це в мою шафу!

Директор, літній чоловік у важких окулярах, повільно підняв голову. 

— Що? — здивувався він, переводячи погляд з пачки на мене. — Мілевська, Євтушенко стверджує, що знайшла це у вашому особистому ящику під час прибирання.