45 Розділ

— А це що? — тихо запитав він. — Сідай... 

Він почав озиратися навколо, шукаючи стілець. Я швидко підсунула його ближче до самого ліжка, щоб йому не доводилося напружуватися. 

— Та це так... впала, — я опустила очі, уникаючи його проникливого погляду.

— Зрозуміло. Значить, суперзавдання для тебе, — він ледь помітно посміхнувся, хоча в очах все ще була втома. — Поїдь в мій гараж. Візьми мій шолом — я дам тобі ключі — і носи не знімаючи. Ти занадто часто падаєш, Малявко.

Я не стрималася й коротко засміялася, легенько вдаривши його по руці: 

— Ну ти й дурень!

— Ай! — він раптом різко скрикнув. Його голова безсило впала на подушки, а очі миттєво заплющилися. Тіло напружилося, наче від нестерпного болю.

— Рус... Рус! — серце пішло в п’яти. — Гей, що таке? Вибач! Я не хотіла! 

Я миттєво підскочила, схопила його обличчя в долоні. Руки мої тремтіли, я вже була готова бігти за лікарями.

Він раптом різко відкрив очі. На губах грала переможна, бешкетна посмішка. 

— Я жартую, — видихнув він. — Я ж не вмирущий. 

— Всі ми коли-небудь помрем! — я з силою видихнула повітря, яке до того застрягло в легенях. — А я — від страху, якщо ти ще раз так пожартуєш!

Я хотіла відсунутися, але його погляд впав на конверт, що визирав з моєї сумки. 

— А це що? — він простягнув руку. 

— Нічого, потім прочитаєш, — я спробувала сховати його, але Руслан вже потягнувся до паперу.

Я інстинктивно перехопила його руку, стиснувши пальці. 

— Ні, потім! 

— Малявко, мені тягнутися складно. Відпусти, — прошипів він, намагаючись не показувати, що кожен рух справді дається йому з зусиллям.

Я різко відпустила його зап'ястя, злякавшись, що знову спричиню біль. Руслан повільно розгорнув лист. У палаті стало дуже тихо, чути було лише шелест паперу. Він читав мої рядки, і я бачила, як його погляд стає теплішим.

— «Тобі не звикати»... — процитував він і підняв на мене очі. — Сумуєш? Скучила, значить? Він усміхнувся — цього разу по-справжньому, відкрито.

— Ні! — я почервоніла до коренів волосся. — Я просто так написала. Це щоб у тебе настрій підвищився, і все! 

— Ладно, — він склав записку і сховав її під подушку, — але я все одно тобі не вірю. 

Я не сіла. Замість цього я повільно встала і обійшла ліжко, опинившись з того боку, де не було стійок з крапельницями. У палаті раптом стало так тихо, що я чула власне серцебиття — нерівне, прискорене.

Я обережно взяла його праву руку. Його долоня була великою, гарячою і трохи шорсткою. Повільно, майже невагомо, я провела пучками пальців по його кісточках. Шкіра там була збита, вкрита темними кірками від ударів об щелепу Марка. Кожен мій дотик змушував його м'язи ледь помітно здригатися під моїми пальцями, але він не забирав руку.

— Що ти робиш? — його голос став низьким, майже оксамитовим. 

— Огляд, — прошепотіла я, не піднімаючи очей. — Макс сказав, що ти не любиш, коли питають про здоров'я, тому я сама дивлюсь.

Руслан зробив глибокий вдих і раптом повністю розслабився, відкидаючи голову на білу подушку. Він дозволяв мені все. Я випустила його руку і нахилилася ближче до його обличчя. Мої пальці торкнулися його брови, де ще виднівся глибокий розсік. 

— Я б хотів, щоб ти знову обробила її, — тихо промовив він, дивлячись мені прямо в очі. Погляд його був настільки інтенсивним, що в мене всередині все стиснулося. 

— Я не маю права. Тут у тебе є лікар, — я змусила себе відійти на крок і повернулася на стілець, хоча кінчики пальців все ще поколювало від електрики його шкіри.

— А твої... хто обробить? — він кивнув на мою щоку. 

— Я сама обробила. 

— Ти ж перекису боїшся, — він ледь помітно підняв кутик губ. 

— Нічого я не боюся.

Я підняла погляд і наштовхнулася на його очі. Чорні, бездонні зіниці Руслана зараз здавалися магнітами, які витягували з мене всю душу. Він дивився так, ніби бачив мене наскрізь: мій страх, мою провину і те, як сильно я не хочу зараз іти.

Мурашки пробігли по спині холодною хвилею, а подих перехопило. В цьому мовчанні було сказано більше, ніж у всіх моїх записках. Його погляд ковзнув по моїх губах, на мить затримався там, а потім знову повернувся до очей. Я відчула, як між нами натягнулася невидима струна — тонка і болюча.

— Ти брешеш, Малявко, — прошепотів він, не розриваючи зорового контакту. — Ти боїшся.

— Боюсь. Пробач мені за це, — мій голос ледь чутно затремтів. — Я ніколи не хотіла, щоб ти був втягнутий у все це. Щоб ти через мене опинився тут.

Руслан дивився на мене так, ніби хотів щось заперечити, але натомість лише слабко стиснув пальці. Його голос звучав втомлено, але твердо: 

— Нічого. Зате життя тепер не нудне. Було б гірше, якби я просто пройшов повз.

Я відчула, як горло стискає спазм. Цей хлопець, який завжди намагався здаватися кам’яним, зараз був занадто чесним. 

— Мені час іти, — видихнула я, змушуючи себе встати. 

— Вже? — у його очах на мить промайнуло щось схоже на дитяче розчарування. — Чому? 

— Я маю бути в школі. Вчителі й так на мене косо дивляться...