44 Розділ

Ніч минула в напівзабутті. Мені снилися лікарняні коридори, які раптом перетворювалися на квітучі поля, і ревіння мотора, що заглушало крики Крістіни.

А ранок почався з аркуша паперу та тремтячих рук. Я сиділа за столом, намагаючись вкласти у кілька слів усе те, що розривало мене зсередини.

«Руслане, вибач мені за все. Це я винна, що ти тут. Будь ласка, одужуй, бо я не знаю, що мені робити без тебе...» — я зім’яла папірець. Занадто жалібно. Він зненавидить цей тон.

«Ти справжній дурень, Блек. Навіщо було лізти в ту бійку? Більше ніколи так не роби. Чекаю тебе в школі...» — знову в смітник. Занадто сухо, наче мені байдуже.

Я затамувала подих і написала швидко, від серця:

«Поправляйся швидше. Як мені казали — тобі не звикати бути в центрі заварушок. Я дуже сумую за тобою!»

У школі я не могла всидіти на місці. Коли підійшов Макс, ми одразу викликали таксі. Дорогою я міцно стискала пакет із фруктами. 

— Йому ж можна фрукти? — запитала я, заглядаючи в пакет. — Він яблука їсть? Ой, і каву! Йому обов'язково треба купити каву.

Ми зупинилися біля невеликої кав’ярні прямо під лікарнею. Запах свіжих зерен трохи заспокоїв мої нерви. 

— Можна, будь ласка, велике американо без цукру? — звернулася я до бариста. Макс здивовано підняв брову: 

— Звідки знаєш, що без цукру? 

— Він казав колись. І чай він теж не любить, — я ледь помітно посміхнулася, згадуючи нашу розмову того вечора. 

— Так, — Макс якось дивно зітхнув, дивлячись у вікно. — Приходиться пити кожного дня в цій лікарні... Він справді не фанат чаю.

Ми вийшли з кав’ярні та зайшли в стерильну прохолоду лікарняного вестибюля. Запах антисептиків миттєво вдарив у ніс. Ми піднялися на потрібний поверх. Біля дверей палати №302 Макс раптом перегородив мені шлях, поклавши руку на плече.

— Єво, послухай. Він може виглядати... не дуже. Не лякайся. І головне — не питай його про здоров'я, як він почувається і все таке. Він терпіти не може, коли його жаліють. 

— Зрозуміла, — кивнула я, відчуваючи, як серце починає калатати десь у горлі.

Я обережно натиснула на ручку і зайшла.

У палаті було світло. Повітря здавалося важким і нерухомим. Руслан лежав на високому ліжку, застеленому білосніжною білизною, яка робила його шкіру ще більш блідою, майже прозорою. Його руки, зазвичай такі сильні, зараз лежали поверх ковдри, обвиті тонкими трубками крапельниці. Синці на обличчі після бійки за ці дні стали темно-фіолетовими, а очі були заплющені.

Я завмерла біля порогу, притискаючи теплий стакан із кавою до грудей. Він здавався таким маленьким і беззахисним на цьому величезному ліжку, зовсім не схожим на того зухвалого байкера, який впевнено тримав кермо свого "залізного коня".

Почувши шурхіт моїх кроків, він повільно, наче через силу, розплющив очі.

— Малявко?.. — голос був слабким, ледь чутним хрипом, але в ньому проковзнула знайома насмішка. — Ти що... вирішила прийти подивитися на моє фіаско?

Я підійшла впритул, відчуваючи, як у палаті пахне ліками та холодом. Руслан спробував спертися на лікті, щоб сісти, але його обличчя пересмикнулося, і він видавив глухий стогін. Я миттєво відставила пакет і обережно підтримала його за плечі, допомагаючи вмоститися на подушках. Він був гарячим, а його тіло здавалося незвично легким.

— Ти схуд, сильно погано? — Він же не любить жалість. 

— Де Левицький? — хрипко запитав він, ігноруючи моє питання.

— В коридорі, — я намагалася посміхнутися, хоча серце стискалося. 

— Ти що, свідків прибираєш? — пожартував він, і в кутиках його очей з’явилися ледь помітні зморшки.

— Так, — підіграла я, простягаючи йому стакан. — Хочу тебе вилікувати за допомогою кави. Вона чарівна, обіцяю. 

— Тоді дай спробую...

Він обережно взяв стакан обома руками. Пальці трохи тремтіли, але він зробив довгий ковток, заплющивши очі. На мить здалося, що до його обличчя повернулася дещиця життя. 

— І справді чарівна. Ще й без цукру... Дякую. Вгадали. Що ще принесла?

Я почала викладати вміст пакета на тумбочку, намагаючись не дивитися на крапельницю. 

— Фрукти: яблука, банани. Ще йогурт взяла, Макс сказав, що тобі треба щось легке. Скільки ще будеш тут лежати?

Руслан відставив каву й відкинувся на подушки, дивлячись у стелю. 

— Поки синці не зійдуть. Лікарі сказали — пару днів. Хочуть ще якісь аналізи подивитися, але то таке... формальність.

Я сіла на край стільця, вдивляючись у його риси. Він не бачив, як я плакала вчора, не знав, як мені було страшно. 

— Виглядаєш слабким, Руслане. Дуже. 

— Та то вночі снодійне дали, — він махнув рукою, наче відганяючи мої підозри. — Голова сильно боліла, ніяк не міг заснути, от вони й переборщили з дозою. Просто ще не відійшов від ліків. Голова наче в тумані.

Він раптом перевів погляд на мене, і його очі стали серйозними, пронизливими. 

— Як у школі справи? Марк з’являвся? Крістіна? Малявко, я по очах бачу, що щось не так.

— Марка батько забрав, Крістіна не чіпляється... — я намагалася говорити впевнено, але голос зрадницьки здригнувся.

Руслан примружився, уважно вивчаючи моє обличчя. Потім він повільно, майже невагомо провів пальцем по моїй щоці, там, де шкіра ще зберігала слід від удару Крістіни. Його дотик був таким лагідним, що в мене перехопило подих.