43 Розділ

— Нічого нема, — я відвела погляд. — Я не знаю. 

— Він тобі подобається?

Я замовкла, згадуючи його погляд, той спосіб, яким він розтріпує волосся, і те, як він закривав мене від удару. 

— Знаєш, він зовсім не такий хуліган, яким хоче здаватися. У нього є принципи. Так, він іноді не контролює кулаки, але... в нього є молодша сестра, якій він читає казки на ніч. Він може бути неймовірно ніжним, коли ніхто не бачить. 

— Як багато ти про нього вже знаєш, — Соня ледь помітно посміхнулася. 

— Сам розказав... — я видихнула, наче зізнаючись у чомусь забороненому. — Так, він мені подобається. Дуже.

Я замовкла на мить, дивлячись на Соню, яка все ще не знімала худі Левицького. 

— А у вас із Максом що? — я підморгнула їй, намагаючись розрядити атмосферу. — Чому це він так допомагав тобі? Не просто витер молоко, а роздягнувся сам, щоб тебе одягнути... 

Соня густо почервоніла, натягуючи комір худі до самого носа. 

— Не знаю сама... Він просто опинився поруч. Хоча, знаєш, він дивився на Крістіну так, ніби готовий був її спопелити. Це було дивно. Макс завжди такий... легковажний, а сьогодні він був іншим.

Екран телефону спалахнув, вихоплюючи мої тремтячі пальці з темряви кімнати. Коли я прочитала слова Макса, серце, яке весь вечір важким каменем лежало в грудях, нарешті підстрибнуло.

«Він питав, де ти, але зараз спить. Хочеш завтра до нього?»

Я не роздумувала жодної секунди. Пальці самі злетіли по клавіатурі, вибиваючи коротке, але таке відчайдушне:

«Так!»

Я відклала телефон і глибоко вдихнула. Соня помітила мою зміну в обличчі. 

— Це від Блека? — тихо запитала вона, поправляючи рукав його худі. 

— Від Макса, — я кивнула, відчуваючи, як по тілу розливається дивна суміш полегшення та страху. — Каже, що Руслан приходив до тями. І він питав про мене, Софі. Завтра я поїду в лікарню.

Соня полегшено видихнула і вперше за вечір щиро посміхнулася. 

— Значить, викарабкається. Блек занадто впертий, щоб просто так здатися. Він постійно з розбитим обличчям ходив, йому не звикати.

Ми просиділи ще трохи, обговорюючи, що можна передати в лікарню і як поводитися в школі, щоб знову не нарватися на Крістіну. Соня нарешті пішла додому. 

— Я поверну йому завтра, — ніяково пояснила вона, обіймаючи мене на порозі. — Тримайся, Єво. Завтра все буде по-іншому.

Коли за нею зачинилися двері, я залишилася в абсолютній тиші. Я пішла у свою кімнату і витягла з шафи ту саму чорну шкіряну куртку, яку Руслан накинув на мене на заправці. Вона все ще пахла ним — ледь помітний аромат м’яти і дощу.

Я лягла в ліжко, притиснувши куртку до себе. Думки про те, що завтра я побачу його в лікарняній палаті, не давали заснути. Яким він буде? Що я йому скажу? «Вибач»? Чи просто буду мовчати?

Перед очима знову виринали образи: його сестра, казки на ніч, його неконтрольовані кулаки, які сьогодні захистили моє майбутнє. Я розуміла, що за цим грубим фасадом ховається душа, яку я тільки-тільки почала пізнавати.