42 Розділ

Ранок почався з в'язкого туману, який, здавалося, заповз навіть у шкільні коридори. Я йшла поміж учнями, відчуваючи себе скляною: один необережний поштовх — і я розсиплюся на гострі уламки.

У класі панувала дивна, наелектризована атмосфера. Погляд мимоволі зупинився на останній парті. Порожньо. Не було Макса з його вічними жартами, не було похмурого Блека.

— Де знову ці двоє? — вчителька математики роздратовано постукала ручкою по журналу, дивлячись на вільні місця. — Левицький та Чорний знову вирішили, що розклад — це лише рекомендація?

Клас мовчав. Ніхто не знав. Марк теж зник — його батько дотримав слова, і місце «короля школи» зяяло пусткою, але це нікого не радувало.

— А що вчора за цирк був? — вигукнув хтось із задніх парт. — Кажуть, Блека на швидкій вивезли, а Марка старий забрав ледь не в наручниках.

— Це не стосується вас. Нічого не сталося, просто інцидент, — відрізала вчителька, намагаючись вгамувати гомін.

— А як же наша миша? Ой, тобто... Мілевська? — Крістіна засміялася, обернувшись до мене. Її очі блищали від задоволення. — Розкажи нам, Єво, як воно — бути в центрі такого бойовика?

— Євтушенко, не чіпляйся. Іди до дошки, — обірвала її вчителька.

День тягнувся, наче гума. Я механічно записувала умови задач, не розуміючи жодного слова. На перервах я відчувала на собі десятки поглядів: хтось дивився з жалем, хтось із засудженням, але більшість — з неприхованою цікавістю, як на екзотичне звірятко в клітці. Соня весь час тримала мене за руку, намагаючись відгородити від шепоту, але стіни школи, здавалося, самі транслювали вчорашні події.

Коли пролунав останній дзвінок, небо над містом остаточно розплакалося. Сірий, холодний дощ миттєво просочив повітря вологою.

— Ходімо звідси, — шепнула Соня, натягуючи капюшон. — Треба якось відволіктися. Зайдемо в кав’ярню за рогом? Гарячий шоколад візьмемо.

Ми завернули за кут школи, притискаючись до стін, щоб сховатися від вітру. Але кав’ярня не стала нашим порятунком. Прямо біля входу, під широким навісом, уже стояла Крістіна зі своєю незмінною свитою. Вони пили лате й весело щось обговорювали, поки не побачили нас.

— О, дивіться, — Крістіна відставила стаканчик, і її обличчя скривилося в глузливій гримасі. — Два щури вирішили погрітися? Куди це ви, дівчатка?

Вона перегородила нам шлях, склавши руки на грудях. Подружки за її спиною синхронно посміхнулися.

— Дай пройти, Євтушенко, — голос Соні звугчав твердо, але я відчула, як вона напружилася.

— А то що? — Крістіна зробила крок до мене, вдивляючись у моє бліде обличчя. — Твій лицар на мотоциклі зараз у реанімації, кажуть, відкине копита швидше, ніж ти встигнеш вибачитися. А другий твій хахаль під домашнім арештом. Хто тебе тепер захистить, Мілевська? Може, розкажеш нам нарешті, що там на тих фото було, за що вони так билися?

Крістіна не збиралася зупинятися. Побачивши, що я мовчу, вона відчула повну владу. Одна з її подружок, гидко хихикаючи, підняла стакан із молочним коктейлем.

— Ой, здається, вашій дружбі не вистачає чистоти, — процідила Крістіна.

Наступної секунди біла, липка рідина плеснула Софії прямо в обличчя. Молоко стікало по її ретельно вкладеному волоссю, затікало за комір світлого пальта, плямувало одяг. Соня застигла, заплющивши очі, а по її щоках разом із білими краплями покотилися сльози образи.

Всередині мене щось тріснуло. Весь біль цих днів, весь страх за Руслана і приниження від Марка вибухнули в одну секунду.

— Та що з вами не так?! — закричала я так, що мій голос зірвався на хрип. — Чому ви чіпляєтесь до нас?! Вам робити нема чого?!

Я не тямила себе. Поруч, біля смітника, лежала товста дерев’яна палиця. Я схопила її і почала несамовито махати перед собою, відганяючи цю зграю. Ридаючи, задихаючись від люті та безсилля, я наступала на них. 

— Підійдіть ще хоч на крок! Спробуйте! Я вас зненавиджу до кінця життя! Забирайтеся!

Крістіна, не очікуючи такої відсічі від «тихої миші», відсахнулася, ледь не впавши на мокрий асфальт. Побачивши мої дикі очі та палицю в руках, дівчата позадкували й швидко зникли за поворотом, щось вигукуючи навздогін.

— Неадекватна! Хвора дура!

В цей момент з-за кута вийшов Макс. Він швидко оцінив ситуацію: я з палицею в руках, що тремчу від плачу, і заціпеніла Соня в молоці. Він не питав нічого. Просто підійшов, зняв свою куртку і накинув її на плечі Соні, прикриваючи брудні плями.

— Ходімо. Швидко, — коротко кинув він і повів нас назад до школи.

Він провів нас до роздягальні спортзалу — там було порожньо і тихо. Я сіла на лаву і просто дивилася в одну точку, відчуваючи повну емоційну порожнечу. Макс тим часом взяв паперові рушники, змочив їх водою і почав обережно витирати обличчя та волосся Соні. Він діяв на диво ніжно, заспокоюючи її тихим шепотом, а потім просто пригорнув її до себе, даючи їй виплакатися в його плече.

Потім він відсторонився і почав стягувати через голову своє об’ємне худі. 

— Переодягайся. Знімай кофтинку і натягуй це. 

— Я не буду... не треба, Максе, — проковтнула сльози Соня. 

— Треба. Я сказав — одягай, — голос Макса був твердим, не терпів заперечень. Він розвернувся до неї спиною. — Одягай, я не дивлюся.

Соня, тремтячи від холоду, швидко скинула мокру одежу і натягнула величезне худі Левицького. Воно пахло ним і було таким теплим, що вона нарешті перестала здригатися. 

— Джинси не дуже намокли, — зауважив він, обернувшись і натягуючи свою баскетбольну майку, яку взяв д полиці з формою. 

— Зовсім подуріли, — процідив він крізь зуби. — Я цій Кріс колись щось зламаю. Софі, кажи мені, коли вона тебе зачіпає. 

— Добре, — ледь чутно відповіла Соня, ховаючи руки в довгі рукави його худі.

Макс підійшов до Соні та обережно закотив їх. Його рухи були незручними, але в них відчувалася несподівана турбота. Він викликав нам таксі й зачекав, поки машина під'їде до самих дверей школи, щоб ми знову не потрапили під зливу.